Через дві доби, як і планували лікарі, Злату виписали з клініки і Артур привіз її до ба, котра весь цей час опікувалася їхнім харчуванням. Наступний візит до клініки був призначений на вівторок.
Виписали їх у четвер: день, коли мама з Нінель відвідують спортзал — тому Артур спокійно перевіз речі Злати зі своєї квартири до бабусі.
Про wi-fi бабуся домовилася з сусідом згори, на два місяці, пояснивши, що будуть гості, яким потрібен інтернет. Той дав пароль в обмін на пиріг. Вигідна угода. Артур ляпнув, не подумавши, що він міг би хакнути пароль і приєднатися до мережі, але промовистий погляд Злати примусив його посміхнутись і все перевести на жарт — вона не припускала “паразитування”.
Перші дні Злата переважно спала, а вже в суботу Артур потяг її після обіду в парк, щоб подихала свіжим повітрям. Її ще трохи хитало, тому вони переважно сиділи, обійнявшись на лавках у холодочку, їли різні смаколики, що бабусі їм давали на прогулянку, і говорили про різні важливі й не дуже речі.
В неділю Артур поїхав на квартиру: зібрати валізу, бо в понеділок у нього рейс. Особливо не намагався уникати зустрічі з родичами, але так вийшло, що нікого й не зустрів. Тільки Артема, котрого запросив до себе, і за кавою вони обговорили, що саме той має робити за відсутності брата.
Артем був радий допомогти. Він погодився возити Злату в клініку й назад до ба. Домовилися, що в понеділок Артем приїде на метро, завезе Артура в аеропорт і забере машину. Хотів дати брату нові ключі від квартири — той не взяв, щоб мати не зробила нові дублікати. Сказав, що головне, щоб ключі були у Злати, якщо щось буде треба. На тому й розійшлися.
Поява валізи в коридорі засмутила Злату. Останні дні вона не згадувала про його відрядження, і от воно: німе нагадування скорої розлуки, сіро-чорна валіза на коліщатках в коридорі… І хоч як Злата не намагалась триматися, сльози все одно час від часу текли з її очей. Його відрядження хвилювало й засмучувало Злату. Як вона зможе жити, коли його не буде поруч?
Він навчив її спілкуватись онлайн, друкувати (ще не наосліп, але досить добре, з підглядкою), купив телефон, домовився зі своєю бабусею про проживання і з братом про поїздки до клініки, але його самого поруч не буде…
Як вона жила досі без нього — вже не пам’ятала. Артур заполонив весь її життєвий простір, став її повітрям. Як же вона буде дихати без нього?
Ніч перед вильотом вони майже не спали. Багато говорили, багато обіймалися, цілувались, і хоч як Артур намагався переконати Злату “не заводити машину”, вона все ж не могла собі відмовити в задоволенні цієї ночі.
В неї була середина циклу, овуляція, і звісно, бажання близькості в цей момент було сильним як ніколи, а неминуча розлука ще більше роздмухувала це полум’я. Тому Артур здався, повністю підкорившись владі пристрасної вершниці, в останній момент залишивши її лоно.
— Чому? — прошепотіла Злата, важко переводячи подих.
— Тому, що зараз ти можеш завагітніти. Ще не час, — він торкнувся її обличчя з правого боку. Лівий в напівтемряві здавався абсолютно ідентичний правому, бо шви були непомітні, око вже не відтягувалося шрамом і зараз Злата виглядала саме такою, якою мала би бути, якби не… — Нам потрібно закінчити почате, Сонечку… Дитина все скасує.
— Але…
— Ти ж розумієш, що так краще, не зараз… йди до мене, — Артур пригорнув її до себе і гладив їй спину. Вона притулилася до нього правим боком, її ліва рука лягла йому на груди, на ній блиснув смарагд. — Сонечку, а ти бачила, що на цій каблучці нема знаку проби?
— Так, тільки незрозуміле тавро.
— Ви її перевіряли?
— Бабуся перевіряла її колись давно, ще коли була мама жива. Їй сказали, що прикраса, мабуть, зроблена на замовлення. В неї незвичний сплав, що це дуже дорого, так не роблять, а камінь — дуже чистий смарагд. Каміння такої чистоти дуже рідкісне і коштує майже, як діамант, тому і огранка в нього така…
— І тавро ніхто не впізнав,— констатував Артур.
— Ніхто, а шукати ми не знали як. Так воно все й зупинилось. А потім мами не стало…
— А результати тієї експертизи збереглися?
— Не знаю.. не думаю.
— А ти не будеш проти, якщо знайома Артема зробить повторну експертизу?
— Навіщо?
— Можливо, це допоможе хоч трохи дізнатись про твою другу бабусю. Принаймні, звідки вона була.
— Ти думаєш, що це реально?
— А чому ні?
Злата помовчала трохи, а потім сказала.
— Я не сумніваюся, що в тебе це вийде… От тільки мені страшно подумати, що могло стати причиною, щоб вагітну жінку, на такому пізньому терміні, побили й викинули помирати на дорозі…
— Не думай про це… Такими думками ти лише себе засмутиш. Для початку потрібно зробити експертизу. Артем має домовитися, а там буде видно.
— Добре… Як скажеш, я тобі довіряю, — промовила вона вже на межі сну.