✾ 37

— Забагато куриш, — сказав Артем братові, коли той загасив і викинув шостий недопалок в урну. 

— Так. Треба кидати, — погодився Артур.

— Нічого собі… Златі не подобається? 

— Вона нічого про це не казала. Слухай, давай я запишу тобі її номер. Подзвониш потім, розкажеш, як все пройшло, бо я свій вимкну ввечері.

— Пиши, — Артем подав йому телефон і усміхнувся. — Обов’язково розкажу. Сьогоднішнє шоу має бути досить цікавим. Наскільки мені відомо, мама навіть бабусю запросила.

— Вона обіцяла бути?

— Не знаю, не питав.

— Я подзвоню їй, запитаю… Ти там тільки не здай нас зі Златою, — Артур віддав братові телефон.

— Не бійся, не здам. А ти подзвони після операції, я чекатиму.

— Подзвоню.

— Ну, я на роботу. Давай, удачі, — брати потиснули руки, Артем попрощався і пішов на маршрутку.

Артур витяг пачку цигарок, подивився на них, зітхнув, поклав назад у джинси і, діставши телефон, набрав бабусю.

— Алло, — почувся голос Лілії.

— Привіт, ба.

— Як Злата?

— Зараз триває операція. Вже дві години. Скільки ще — не знаю.

— Все буде добре.

— Так. Інакше не може бути, я пам’ятаю.

— Мені тут Ліда дзвонила. Запросила на сімейну вечерю. Сказала, що потребує моєї допомоги в твоєму “порятунку від найбільшої помилки в житті”. Щоб я допомогла їй здихатись Злати, — Лілія засміялась. — Уявляєш?

— Не хочу зараз про це думати… Ти підеш?

— Спочатку не збиралась, але піду. Подивлюся, послухаю. Буду подвійним агентом, — веселилася бабуся, — я ж вже й так у ділі, тільки з іншого боку.

— Ба, я ввечері вимкну телефон, у Артема є номер Злати, тому якщо щось захочеш мені передати — скажеш йому.

— Добре. Правильно зробиш, що вимкнеш… Ще хотіла тобі сказати… Артуре, ми тут з дівчатами поговорили і хочемо тобі запропонувати після операції, коли вже вас відпустять додому, щоб ти привіз Злату одразу ж до нас, щоб вона там у тебе на Білоруській не з’являлася. Навіщо їй зустрічі з Лідою в такому стані? Ліжко в малій кімнаті широке, майже півтора метри ширина, ви вдвох маєте поміститись. Та й спокійніше буде у нас. Як тобі ідея?

— Дякую, ба.

— То ти згоден?

— Згоден…

— Він згоден? — почувся віддалений голос Гени.

— Згоден.

— Мудре рішення, — відповіла знову Гена.

— Ти мені вибач, Артуре, я не можу з тобою зараз довго говорити: у мене Леся у ванні. Потрібно їй допомогти, бо сама не вийде.

— Так, звичайно.

— Ти дзвони.

— Дякую, ба. Я ще подзвоню.

Поклавши телефон у кишеню джинсів, Артур повернувся до клініки.