Операція Злати тривала майже п’ять годин.
Яків Павлович і ще двоє хірургів по її закінченню повідомили сухо, що зробили весь запланований об’єм. Найближчу добу, а краще дві, Златі бажано побути під наглядом у клініці. Лікарі супроводжували каталку до палати і досить довго ще знаходилися в ній, поки медсестри під’єднували кисень, кріпили на пальці різні датчики. Зрештою, Артур подякував лікарям і їх залишили вдвох, нагадавши перед виходом, де знаходиться кнопка виклику медперсоналу, якою слід скористатись, “коли Злата прокинеться, або раптом щось”.
Злата ще не відійшла від наркозу. Здавалося, що вона просто спить, наклавши тканинну маску на половину обличчя. На кожній руці було по чотири подовгуваті наклейки, по дві з кожного боку в шаховому порядку: місця вживлення ендоекспандерів. Ще один — біля вуха, але його не було видно через маску.
Артур ніколи не любив лікарень, особливо після своїх пригод у Німеччині. Всі ці запахи різних антисептиків, дивні звуки, котрі видає медична техніка, подразнювали й без того натягнуті нерви, але без них ніяк… Коли медики пішли — сів біля ліжка з правого боку від дівчини.
Артур розглядав бліде обличчя Злати, її такі милі серцю риси, світлу оксамитову шкіру з ледь помітним пушковим волоссям, таку не схожу на шкіру всіх попередніх його дівчат: відполіровану різними косметичними процедурами і котра не містила жодної волосинки, окрім вій і брів. Але вії були, переважно, нарощені, брови теж значно відрізнялися текстурою, формою і розмірами від задуманих природою, а губи дівчат, взагалі, були окремою темою.
Губи Злати були природними, справжніми… і дуже сухими зараз. Треба змочити.
Артур пам’ятав це жахливе почуття сухості. В Німеччині, після операції, в нього теж сохли губи, і він їх погриз тоді до ран. Бо просити батька про воду не хотів. Не звик його ні про що просити, ніколи…
Артур взяв пляшку з водою, налив трохи в склянку, опустив у неї чайну ложку і обережно, опуклою стороною, змочив Златі губи. Так робила йому тоді одна медсестра в лікарні. Невисока пухкенька німкеня, років сорока, з неймовірно добрим поглядом зелено-карих очей. Вона майже не говорила з ним, просто помічала, чим могла допомогти, і робила, без прохань. Сам Артур лежав абсолютно безпомічним в той момент. Одна рука була зламана, а інша — зафіксована, і в ній багато днів знаходився внутрішньовенний катетер, до якого під’єднували різні крапельниці. Шкода, що та медсестра працювала не кожен день, бо піклувалася вона про пацієнтів, як матір про власних дітей. Неймовірна відданість…
Артур поправив світло-русяве волосся Злати, що вибилося з-під одноразової шапочки. Зараз вона здавалася молодшою за свій вік, майже такою, як Артур побачив її вперше. Тільки занадто бліда.
Якби ж знаття, що все станеться ТАК… Але що він міг зробити ТОДІ?
Злата була ще неповнолітня, Розарія Павлівна не дозволила б йому навіть наблизитись до неї…
Її гордовитий тон звучав в голові Артура всі ці роки: ”Прошу пам’ятати, що Злата ще дитина, тому, будь ласка, контролюйте себе… Давайте триматися в межах пристойності.”
І до чого це призвело?..
Звісно, бабуся Злати нервувала, побачивши зацікавленість в очах чоловіка до її неповнолітньої онуки. Хто ж міг подумати, що це буде набагато сильніше почуття, ніж звичайне захоплення? Він і сам цього не зрозумів, просто сподобалася симпатична дівчинка — так він вважав тоді. От тільки ця симпатія ніяк не відпускала. Навіть не думав, що те знайомство так змінить його життя і образ Злати так міцно засяде в його думках і серці.
Але чи варто про це думати зараз? Минуле вже не змінити.
Зараз потрібно виправляти наслідки дотримання тих самих дурнуватих меж…