Дзвінки Артему й Жанні вирішив зробити разом зі Златою, з палати.
Златі трохи підняли узголів’я функціонального ліжка. Виглядала вона такою ж блідою, побачивши Артура — усміхнулась.
Медсестра вийшла з палати, сказавши, що скоро повернеться.
— Що сказав лікар? — запитала вона тихо.
— Що ти молодець, — Артур сів і взяв долоню Злати в свої, схилився і поцілував її ледь теплі пальці. — І треба зараз про це повідомити всім іншим.
— З кого почнемо?
— Думаю, треба почати з Жанни. Ти ж їй казала, що сьогодні буде операція? Треба відзвітувати.
— Так, треба. Сподіваюсь, я не засну, бо така слабкість…
— Скажеш коротко, — Артур взяв її телефон і вклав їй в руку. — Набирай.
— Сама? Не хочеш мені допомогти? — Злата грайливо усміхнулась, проводячи пальцем по екрану.
— Злато, — він теж усміхнувся, здивований такими її словами, — Як ти можеш думати про це зараз? Ти ж щойно після операції.
— Операція була на іншому місці, — Злата приклала до вуха телефон, усміхаючись до Артура. Рука погано слухалася, трохи нила, але тримати телефон могла.
— Сонечку… — Артур похитав головою.
— Привіт, Жанно, — сказала Злата тихим голосом.
— Златка! Ну?! Що?! Як ти?!
Злата відвела телефон від вуха.
— Не кричи так, будь ласка…
— Зробили? Операцію зробили?
— Так.
— Ура-а-а! Вітаю, подруго! Я дуже рада за тебе. Ну от прям дуже-дуже!
— Якби ти знала, Жанно, як я за себе рада, — з цими словами Злата поглянула на Артура. Він сидів біля ліжка і дивився на неї. Виглядав трохи втомленим, але його очі сяяли і на губах грала усмішка.
Він змінює її життя. Він змінює її саму. Відкриває для неї стільки всього нового, і з кожним своїм вчинком він поєднує їх між собою все більше й більше, хоча іноді здається, що більше вже просто нема куди. Але це лише так здається, бо принаймні ще про одну точку зближення Злата знала точно: Артур хоче від неї дитину, а вона — від нього. Не зараз, потім, коли вони закінчать всі справи у цій клініці. Обов’язково.