Невдовзі вії Злати затремтіли, і вона відкрила очі. Моргнула, дивлячись затуманеним поглядом перед собою, потім перевела погляд на фігуру Артура поруч з ліжком.
— Привіт, Сонечку, — сказав Артур тихо, провівши кінчиками пальців по її щоці.
Вона спробувала щось відповісти, але не змогла: в роті все пересохло, і язик прилип до піднебіння.
— Я не знаю чи тобі можна пити, тому води можу дати лише краплю, — Артур підніс склянку з чайною ложкою і дав їй води.
— Дякую… — прошепотіла Злата, промочивши рота.
— На здоров’я, — він усміхнувся. — Як ти?
— Ніби стиснули… все німе… — ледь чутно вимовила вона.
— Зараз покличемо персонал, хай вони точніше оцінять твій стан, — Артур натис на кнопку виклику, і невдовзі в дверях з’явилася медсестра, а потім прийшов і Яків Павлович.
Лікар уважно поглянув на монітор, оглянув спочатку очі Злати, а потім — нігті, на яких була незвична синюшність. Поговорив зі Златою, задаючи їй різні питання, які Артуру здавалися дивними. Загалом поводився нібито як завжди, але якось не так, більш стримано… чи стурбовано?
Коли лікар полишив палату — Артур пішов за ним слідом. Біля Злати лишилася медсестра, котра займалась крапельницею.
— Лікарю… Мені здається, що ви щось не договорюєте. Щось не так?
Яків Павлович трохи помовчав, стиснувши губи і оглядаючи свої черевики, потім шумно перевів подих.
— Я планував сказати вам це трохи пізніше… Злата Юріївна досить важко перенесла наркоз, можливо, це особливість її організму, можливо, через перенесені раніше операції… Це стало несподіванкою для нас, оскільки зібраний анамнез і зроблені проби не давали жодних натяків на таку реакцію…
— Яку реакцію?… — Артур відчув, як всередині нього стислась невідома пружина. ЩОСЬ СТАЛОСЬ.
— Під кінець операції виникла анафілаксія (алергічна реакція), котра проявилась брадикардією (сповільненням серцебиття), ми вжили всіх необхідних заходів і вивели її з цього стану. Зараз причин для хвилювання вже нема.
Артур сперся об стіну, бо в голові зашуміло і ноги стали ватяними.
— В неї зупинилося серце?..
— Ні! Асистолії не трапилося. Дуже сповільнився серцевий ритм, що мало негативні наслідки на живлення тканин. Зараз ми насичуємо її організм киснем, знижуємо концентрацію анестетика в крові і прискорюємо його виведення. Не хвилюйтесь. Ми зробимо все необхідне для покращення її самопочуття, простежимо за її станом найближчі дві доби і відпустимо вас додому набиратись сил для наступного етапу. Зізна́юсь, її реакція нас змусила нервувати, але зараз все під контролем, все добре.
Артур мовчав.
Дорога в пекло вистелена благими намірами. Оце вже точно. Він же хотів як краще… Гіршого вдалось уникнути, але розуміння того, що через ЙОГО ідею з пластикою, життя Злати піддалося ризику, і він міг сам все зруйнувати, лягало на груди важким тягарем.
— Артуре Олексійовичу… — лікар торкнувся його плеча, — Артуре. Все добре, загрози її життю нема.
— Але ж була…
— Дуже мізерна. Виходячи щодня на вулицю, кожен з нас ризикує більше… А Злата Юріївна знаходилася в операційній, котра оснащена сучасною технікою, біля неї була команда з прекрасних фахівців, професіоналів, котрі знають свою справу і вболівають за кожного пацієнта. Початок алергічної реакції визначили миттєво й усунули її. Наразі, загрози її життю нема. Іноді трапляються такі ситуації. Неприємно, але ми максимально готуємося до них. Операція — це завжди ризик. І складна, і проста.
— Я більше не хочу ризикувати життям Злати.
— Підберемо інші препарати, цю проблему можна вирішити, не переживайте. Зробимо більше проб. Зрештою, можна буде використати місцеву анестезію. У нас є час, щоб обрати оптимальний варіант для завершення початого.
— Я не хочу втратити її, лікарю… — Артур похитав головою.
— Цього не станеться, ми будемо готові до того, що Злата Юріївна може нас всіх дивувати, я обіцяю, що ми підготуємося ще краще. Ми і цього разу були готові. А зараз вам потрібно взяти себе в руки і повернутися до Злати в палату.
— Так, зараз, — він дістав телефон, — тільки подзвоню одній людині і піду.
— Якщо пані Людмилі — передавайте від мене вітання, — Яків Павлович пішов далі по коридору.
— Ні, не їй, — сказав Артур лікарю услід і натис виклик ба.
Для себе відзначив, що від родини батька за всі ці дні не було жодної звістки, лише пару смс від Лізи…
Він переказав бабусі всю свою розмову з лікарем, та підтвердила його слова, що, дійсно, тепер вже все добре і що таке трапляється. Що наркоз — не іграшки, що це майже завжди ризик і ускладнення, що це, насправді, гостре отруєння організму дозволеними медичними препаратами, контрольоване лікарями, щоб блокувати біль. І що після нього не тільки серце страждає, а й легені, і печінка, і нирки, котрі мають відфільтрувати й вивести “оту всю фармацевтичну гидоту”. Що медикаментозні препарати, які використовуються для наркозу, іноді дають свої алергічні ускладнення, таке трапляється не так вже й рідко, просто не завжди про це повідомляють родичів, навіщо хвилювати, якщо пацієнт живий? Що брадикардія не найстрашніший прояв алергічної реакції. Просто треба з’ясувати, на що саме була така реакція, і запам’ятати на все життя, щоб знову не застосувати.
Вона промовчала про те, що іноді алергічні реакції бувають настільки сильними, що можуть призвести до смерті. Артуру говорити про це зараз не потрібно, хоча він і сам це розумів, навіщо ж лякати зайвий раз?
Бабуся розповіла ще кілька випадків зі своєї практики, сипала термінами, і, врешті, Артуру трохи відлягло від душі.
Лілія Семенівна уточнила адресу клініки, пообіцяла якось зазирнути, і вони попрощались.