Замки́ Артур поміняв наступного дня. Для цього був здійснений вимушений вихід в люди, щоб хоч трохи відірватись одне від одного.
Артур не сумнівався, що за час їхньої відсутності, матір обов’язково навідається до квартири, тому спальню зачинив на ключ. Дублікату цього ключа в матері не було, а ламати двері вона не стане… мабуть. До того ж, вона побачить, що вони поїхали на авто разом.
Окрім купівлі нових серцевин для замків Артур планував купити Златі телефон, що й зробив. Щоправда, ознайомлення з телефоном розтягнулося майже на дві доби, оскільки лиш Артур починав Златі щось пояснювати, як декілька випадкових і не дуже дотиків їхніх рук на екрані телефона примушували відкласти гаджет і переключити увагу одне на одного.
Перші лазерні шліфування планувалося зробити в понеділок на обох ногах Злати.
На процедуру вони запізнилися, хоча планували приїхати раніше.
Почали збиратися завчасно, і першого разу Злата встигла одягнути лише білизну, другого разу Артур знімав з неї вже білизну і сукню, яку вона встигла на той момент одягнути.
Можливо, був би й третій раз, але подзвонили з клініки і нагадали, що у них на сьогодні призначена процедура. Лишалося занадто мало часу на дорогу. Артур сказав, що вони в заторі, попросив додатковий час і таки пішов одягатися в іншу кімнату.
Злата витримала всю процедуру шліфування. Це було нескладно, бо в зону впливу кололи знеболювальне. Зміни рубців були помітні одразу. Так, шкіра довкола почервоніла, трохи почало боліти згодом, але рубці помітно втрачали рельєф. Ще три-п’ять разів — і на ногах шрамів не буде помітно… Мрія починала здійснюватись.
Після клініки пообідали в місті і лише потім поїхали додому. Місця шліфувань відчутно нили, Артур вже кілька разів запитував, чи не дати їй знеболювальне, але Злата відмовлялася.
У будинку на третьому поверсі на сходах їх чекала Лідія Леонідівна.
— Ти змінив замки? — запитала вона, не привітавшись.
— Доброго дня, мамо, — Артур зупинився біля матері, тримаючи Злату за руку. Дівчина завмерла, вона намагалась не дивитись на жінку поруч, бажаючи розчинитись у повітрі і стати непомітною.
— Я хотіла випити кави, а ключі не підходять! — обурювалася жінка.
— Мабуть неприємно, — кивнув Артур, розвертаючись до сходів нагору і скеровуючи поперед себе Злату.
— Як це розуміти? — не вгавала Лідія.
— Що саме? — він поглянув через плече.
— Навіщо ти це зробив?
— Бо це МОЯ квартира, мамо. Якщо хочеш потрапити в гості — повідомляй наперед. Можливо, ми знайдемо час для прийому гостей. А можливо — ні.
— Це ти так захотіла? — звернулась Лідія до Злати. Дівчина повільно озирнулась.
— Ні.
— Мамо, ти мене ображаєш. По-твоєму я сам не міг до цього додуматися? — Артур усміхнувся. — Я попереджав: тобі не сподобається. Ходімо, — він направив Злату вгору і вони пішли вище по сходах.
— Я планую завтра о 18.00 сімейну вечерю в “Primavera”, — сказала матір Артуру вслід.
— Ми подумаємо, — відповів він, не озираючись.
Думати не було про що. Завтра у Злати перша операція і щонайменше добу вона проведе в клініці, а він разом з нею. Матері про це знати необов’язково.
Так, їй не сподобається, що вони не прийдуть. Їй не сподобається і причина їхньої відсутності. Своє ставлення до Злати мати не бажала змінювати, то чи варто дбати про те, щоб їй догодити?
Вночі Злата не могла заснути. Точніше, ввечері заснула, прийнявши знеболювальне, але посеред ночі вона прокинулась і тепер ходила по квартирі, як привид. Артур, виявивши її відсутність у ліжку поруч з собою, знайшов Злату в малій кімнаті, де вона ходила, обхопивши себе руками, забрав її в спальню, де згодом вдалося її приспати, спочатку достатньо втомивши…