Злата була засмучена своєю першою зустріччю з майбутньою свекрухою. І поки Артур говорив з матір’ю на кухні, вона спробувала обдумати все, що сталось.
Біль образи ще трохи пік за грудиною, але ж вона наперед знала, що так і буде: Артем натякав, Артур просив не дивуватися неочікуваним гостям. Вони не сподівалися на іншу реакцію матері. І от їхня зустріч відбулась. Все очікувано…
Але ж між нею і Артуром нічого не змінилося. Він той самий, турботливий і уважний Артур, котрий кохає її і зробив вже так багато хороших і приємних речей для неї. Останні чотири дні він хвилювався, боявся почути результати її біопсії, планував, що буде робити, коли підтвердяться найгірші очікування. На щастя, все обійшлося. Вона не хвора, а це значить, що все буде так, як Артур спланував раніше, тобто ДОБРЕ.
З понеділка почнуться зміни. У вівторок — операція. І це все завдяки Артуру… А ще — ВІН СКОРО ПОЇДЕ. Серце стислося ще сильніше — він поїде… Операція зробить її немічною, і Артур буде опікуватися нею, мов хворою…
Злата сіла в кріслі. Не можна дозволяти його матері зіпсувати ті декілька днів, котрі лишилися до операції, коли вони можуть… вона відчула, як червоніє при одній думці про близькість з ним. Вони вже і так згаяли багато часу.
Злата підвелась і пішла до дверей. Почувся дивний звук у коридорі.
— Що ти робиш? — здивовано запитала Злата, визирнувши в коридор зі спальні, оглядаючи чорну банкетку, що полишила своє попереднє місце перебування і тепер підпирала вхідні двері.
— Барикаду, — він усміхнувся, і сів на банкетку, поплескавши руками по її поверхні. — Щоб ніхто не прослизнув. Для повної картини ще треба підперти шваброю. Вона впаде, чим додатково повідомить про вторгнення.
Злата усміхнулась у відповідь.
— Думаєш, буде штурм?
— Я готуюся до різних варіантів, — кивнув, в очах Артура грали веселі вогники. Він радий її появі. Те, що Злата змогла заспокоїтись і вийти, було хорошою ознакою, вона таки “боєць”. — Тобі краще?..
— Так, — Злата підійшла й поклала руки йому на плечі. Артур одразу ж обійняв її і наблизив до себе. — Я подумала… Все ж було очікувано… я знала, що твоя мати не зрадіє мені. Це неприємно, але… до операції лишилось так мало часу… А потім ти поїдеш…
Одним рухом він всадив її собі на коліна, розвівши її ноги в різні боки. Ніколи не любив садити так дівчат, лицем до себе, а Злату хочеться садити ЛИШЕ так, щоб бачити її обличчя і синь очей.
— Продовжуй, — він не відводив погляду від неї, а руками почав повільно ковзати по спині Злати вгору і вниз, розливаючи хвилі тепла по її тілу.
— Потрібно цей час використати не на сльози, а по-іншому, — Злата закусила губу, щоб стримати стогін задоволення.
— Як саме? — він уважно поглянув на неї, сповільнивши руки.
— Ти знаєш, — дівчина ніяково всміхнулася.
Артур чудово розумів, про що Злата говорить, ще б пак! Він сам хотів її до нестями, але так подобалося спостерігати за тим, як вона намагається сказати, що хоче його, не наважуючись говорити прямо.
— Я не володію телепатичними здібностями, — вдаючи нерозуміння, він знизав плечима, перемістивши руки їй на стегна..
— Артуре… — сказала Злата, видихнувши, мало не схлипуючи, і провела долонями по його обличчю. Навіщо він грає з нею? Адже він знає про що йде мова, і те, що він робить зараз з нею… Він же все знає!
— Ти соромишся висловити мені свої бажання?
— Я…
— Не потрібно, Сонечку, кажи як є. Те, що ти хочеш і що відчуваєш.
Їхні обличчя були дуже близько одне до одного, очі в очі, губи майже торкалися. Злата вагалася. Артур терпляче чекав від неї слів, стримуючись і зупинивши руки на її стегнах.
Вона має припинити мовчати і почати говорити. Ну, кажи ж…
У тьмяному світлі прихожої його очі були не кольору кориці, а здавалися майже чорними. Злата дивилася в них і відчувала, як всередині її тіла наростає жар, як від нього розчиняються і випаровуються її страхи, невпевненість і сумніви. Чомусь, присутність Артура завжди нез’ясованим чином робила її іншою: сильнішою і сміливішою у всьому…
— Я хочу… — тихо почала говорити Злата, не відводячи погляду від його очей, ще трохи нервуючи, бо такі слова говорила вперше в своєму житті, але говорила щиро і говорила чоловікові, котрий за короткий час змінив її життя і став його сенсом, — відчувати тебе кожною клітиною свого тіла… насититися тобою, щоб мати сили дочекатися твого повернення… і я не хочу більше втрачати час на розмови… я хочу тебе, — Злата поцілувала його в губи, котрі притягували її, як магніт, обійняла Артура за плечі, обхопила його ногами.
Артур одразу ж відповів на її поцілунок, поглиблюючи його. Стягнув, нарешті, з неї футболку, оголивши її груди, і по-власницьки накрив руками, ледь затиснувши їхні вершини між пальцями. Від зміни відчуттів Златі перехопило подих. Вона перервала поцілунок, хапаючи повітря.
— Насититись тобою?.. Для цього цілого життя буде замало, Сонечку… — відповів глухим голосом, якого сам не впізнав.
— Значить, це буде моїм заняттям по життю, — Злата усміхнулась і повернулась з більш пристрасним і спраглим цілунком до губ Артура.
Йому сподобалася відповідь Злати. Таке її заняття по життю він охоче підтримає і буде всіляко заохочувати, як і обіцяв. “Головне, щоб їй подобалося” — про це він теж подбає…