— Давай відверто. Злата мені не подобається. Вона страшна, вона мені огидна, і, взагалі, нею лише дітей лякати! І я не розумію, як? Як після всіх своїх дівчат-моделей ти обрав саме її? Ще й каблучку їй купив! За що?!
— Ти не маєш розуміти, ти маєш просто прийняти мій вибір. Так зробила б кожна любляча матір, котра бажає щастя своєму синові. Але це не наш з тобою варіант, на жаль, бо тебе цікавить лише власний комфорт, і що скаже тітка Ніна.
— Нінель, — поправила Лідія сина. — Я не хочу бачити обгризене обличчя твоєї нової іграшки. Позбав мене від цього жаху, здихайся її. Вона тобі не пара. Погрався — досить.
— Я кохаю Злату, і я з нею одружусь.
— Артуре… — Лідія скривилась. — Про яке кохання ти говориш? Це вигадка, тимчасове помутніння свідомості, викликане лібідо. Не знаю, що саме тебе в ній заводить, ніколи не помічала в тобі схильності до подібних збочень, але обрати собі для втіх таку потвору?! Це занадто!
— Мамо, обережніше зі словами! Ображаючи Злату, ти також ображаєш і мене. Ти ж не хочеш мене ображати, правда? І я б дуже хотів, щоб коли ви зустрінетеся наступного разу — ти обов’язково вибачилась перед нею за всі свої слова і поведінку.
— І не подумаю.
— А ти подумай, мамо, і ретельно підбери кожне своє слово.
— Ти не можеш диктувати мені умови. Ти лише мій син, а я — твоя мати.
— Так. Я твій син, і ти назавжди залишишся моєю матір’ю, але наша взаємна любов може почати вимірюватися десятками чи сотнями кілометрів, які нас розділятимуть.
— Ти про що?
— Якщо ти будеш продовжувати в цьому ж дусі — я продам квартиру і поїду звідси. Я не вагаючись зроблю це задля спокою моєї майбутньої сім’ї, яку я збираюся створити саме зі Златою.
— Я не вірю, що ти кудись поїдеш зі столиці, — Лідія відмахнулась. — Ти занадто любиш комфорт і нічне життя. Про твої походеньки можна серіал знімати.
— Київ не найкомфортніше місто в світі, повір мені. А добре мені буде будь-де, аби Злата була поруч, а ти зі своєю подругою — подалі.
— Не вірю.
— Якщо ти не зміниш свій тон і манеру спілкування зі Златою — матимеш можливість повірити і побачити це на власні очі.
Лідія замислено поглянула на сина. Його манера говорити, його слова… щось не так. Артур змінився. Спочатку вона цього не помітила, бо її увага була прикута до Злати, але зараз, зробивши паузу і придивившись, вже точно бачила зміну…
Зовні він лишався тим самим красунчиком, сама іноді дивувалася, що в неї такий гарний син: гени свекра проявились на повну, але його погляд вже був іншим… Не холодний цинічний прищур, до якого Лідія звикла останнім часом, а розважливий і впевнений погляд чоловіка, котрий знає чого хоче, і котрий має що боронити. Невже це все через Злату? Чи це можливо?
— А зараз тобі час йти до себе, мамо, — сказав Артур досить сухо і холодно.
— Ти мене виганяєш?
— Я нагадую, що окрім мене в тебе ще є діти, зокрема донька-підліток, котра тебе дуже потребує.
— Хм… Зараз піду, — Лідія підвелася і, порівнявшись з сином, озирнулась до нього, — А чому ти не в Європі? Ти не поїхав через неї?
— Початок відрядження перенесли на кілька тижнів, — відповів так само сухо.
— Добре, піду поки до Анютки. Але ми не договорили.
— Як скажеш.
Артур провів матір, зачинив за нею двері. Повернув вертушки замків і накинув ланцюжок. Гірко усміхнувся, що це дуже ненадійна перепона для вторгнення матері. Вимкнув вхідний дзвінок, а потім, не довго думаючи, посунув під двері банкетку. Замки вже змінить завтра. Можна було б і сьогодні, лише ж обід, але нікуди не хотілося йти.