Вирішили влаштуватись в кінозалі й переглянути, нарешті, драконів і як їх тренувати. Артур склав крісла і прибрав постелі. Увімкнув мультфільм з флешки, особливо не сподіваючись на цікавий сюжет. Але фільм виявився хорошим, для душі.
Йому подобалося спостерігати, як щиро Злата переживала сюжет. Вона так захопилася пригодами героїв, що забула про морозиво.
— Мені дуже сподобався фільм. Цей дракон так схожий на котика, Астрід і Гикавка дуже милі, — сказала вона усміхнувшись. — І фільм не дитячий…
— Так, неочікувано хороший, — Артур підійшов до плазми, вийняв флешку.
— Ти обіцяв розповісти мені про нагороди…— раптом згадала Злата, побачивши Артура поруч з шафкою.
— Обіцяв. Але ти, мабуть, втомилась і хочеш відпочити?
— Ну, я трохи втомилась, але не дуже.
Артур вагався.
— Добре, — він сів поруч з нею на диван. — Які саме нагороди тебе цікавлять?
— Яка була першою?
— Першою була за друге місце з тхеквондо… Ти маєш знати, що я дуже не люблю цю тему…
— Не любиш? Але ж це твої досягнення, — Злата здивовано поглянула на нього.
— Так, це досягнення, але мені не подобається те, як іноді доводилося їх застосовувати, — він не дивився на дівчину, мнучи флешку пальцями лівої руки — права лежала на дивані.
— Ти не хочеш, щоб я щось про тебе дізналася?
— Я б волів забути й не згадувати про все, що було, але краще я розповім тобі все сам, ніж ти колись почуєш не зовсім точну інформацію від когось іншого.
Злата завмерла. Вона вже не була впевнена, що хоче знати про ці нагороди. Їй здавалося, що це просто шкільне захоплення хлопчика, котрий любив спорт, але вираз обличчя Артура говорив про те, що з цим захопленням пов’язана якась дуже погана історія.
— Якщо не хочеш, можеш не розповідати…
Артур трохи помовчав, а потім повернув до неї голову.
— Я почав займатись, коли мені було вісім років. Ми тоді жили в бабусі і діставатися до спортивної зали було зручно. У мене дуже добре все виходило, і тренери всі в один голос заявляли про мої прекрасні перспективи в цьому спорті…
Через п’ять років у нас з’явився ще один тренер. Його дружина викладала спортивні бальні танці, в цьому ж залі, а його донька ці танці танцювала, разом з іншими дітьми… Іноді ми приходили, коли танці ще не скінчились, іноді вони приходили й чекали, доки ми закінчимо тренування. Десь майже через рік дружина тренера запитала мене, чи не цікавлюсь я танцями. Мені було цікаво спробувати щось нове. І, як виявилося, з танцями у мене було так само добре, як і з тхеквондо.
Танцювати я став у парі з дочкою тренера. Їй потрібен був партнер, з яким би вона могла виграти змагання, бо попередні хлопці не дотягували до її рівня. Тому, вгледівши мене на тренуваннях, вона вмовила батьків запропонувати мені танці…
Менше ніж за рік тренувань ми з нею посіли перше місце на досить поважних змаганнях. Відтоді, я був змушений більше часу приділяти танцям, ніж тхеквондо.
Її батьки частково оплачували мої костюми, переїзди, проживання, харчування, бо таких грошей у моєї сім’ї не було… Так тривало майже три роки. За цей час я вже переїхав з мамою сюди, на Білоруську, на квартиру її другого чоловіка, де вони живуть і зараз.
Я декілька разів запізнився на тренування, чим викликав шквал невдоволень і зрештою мені натякнули, що відтепер допомагати з оплатою не будуть. Я був в 11-му класі, вчився дуже добре, танці мені подобалися, ми перемагали, я шукав можливість підзаробити… І батько Кароліни запропонував мені підробіток… — Артур замовк. Тяжко зітхнув і продовжив, — для цього проводились окремі заняття. Безкоштовні. У час, коли зала мала бути зачиненою. Там нам показували прийоми, котрі до тхеквондо не мають жодного стосунку…
— Навіщо? — несміливо запитала Злата.
— Щоб розширити наші можливості. Ми всі були тренованими спортсменами: молодими, гарячими… Насправді, ми були найманцями. Наше застосування було дуже широким. Ми приймали участь у провокаціях, залякуваннях, розпалах або придушеннях різних сутичок, розгонах і в банальних побиттях різних невгодних осіб, підпалах машин, погромах… За це нам платили непогані, як нам здавалося, гроші.