Злата здивувалася, коли він сказав, що потрібно зараз зробити біопсію рубця, але пішла з ним, знову прямуючи за медсестрою до іншого кабінету.
Сама маніпуляція зайняла небагато часу. Обробка, знеболення, вилучення декількох зразків тканин, накладка скоб і наклейка зверху. Порадили знеболювальне, і вони пішли.
— Я думала, що все почнеться лише завтра, виявляється, що вже сьогодні… — сказала вона вже в машині, коли вони повертались додому.
— Результати цього дослідження дуже важливі, а робляться довго. Тому чим раніше почнемо, тим швидше знатимемо, що і як буде далі, — Артур говорив, дивлячись на напівпорожню дорогу, вдаючи, що уважно стежить за рухом сусіднього транспорту, насправді уникаючи поглянути їй в очі.
— Це через форму рубця вони так переживають? Бояться, що знову будуть проблеми? Це місце дуже погано гоїлось тоді. Не знаю чому… Його чистили кілька разів, там наростало щось таке рожеве… Бабуся казала “дике м’ясо”. А потім Степанівна, наша сусідка, зварила якусь мазь, і тільки після її використання потроху почало затягуватись. Це вони хочуть перевірити, чи не відбудеться таке знову? — вона повернулася до Артура.
“Вона не зрозуміла…” — промайнуло в голові Артура. Що ж, можливо так і краще, бо коли вона зрозуміє, для чого робиться біопсія, то почне нервувати, і заспокоїти її буде занадто складною задачею.
— Мабуть, я ж не в курсі оцих їхніх медичних приколів, — відповів він вголос. — Будемо робити, що скажуть. Вони в цьому розуміються краще. Якщо кажуть, що треба, значить треба. І, Сонечку, я тебе прошу, не переживай за гроші. На все вистачає.
— Я намагатимуся…
— Так. А зараз я пропоную заїхати в “Пузату хату” й поїсти. Бо тобі потрібні сили, щоб витримати всі наступні етапи.
— Що це?
— Українська кухня, тобі сподобається, — він усміхнувся й наважився таки поглянути їй в очі.
Златі й справді сподобалось. Вже під кінець обіду почало боліти місце біопсії, потрібно було випити знеболювальне, тому вони пішли до авто.
Артур відчинив їй дверцята, Злата сіла, і не встиг він їх зачинити, як до них підійшла дівчина. Висока, дуже вродлива брюнетка модельної зовнішності.
— Артуре? Яка несподіванка, — протяжно мовила дівчина. — Я думала, що ти за кордоном.
— Мені все одно, що ти думаєш, — сухо відповів він і, зачинивши дверцята, пішов на місце водія.
Дівчина нахилилася до пасажирського місця й зустрілася поглядом зі Златою, котра сиділа, склавши руки на колінах. Через тоноване скло брюнетка могла б добре розгледіти і обличчя, і шрами на руках дівчини, але її увагу привернула каблучка на правій руці. Вона точно знала, що це діамант. Так сяють лише вони. Задивившись на камінь, вона втратила час, щоб роздивитися обличчя дівчини більш прискіпливо — машина рушила з місця.
Брюнетка провела авто довгим поглядом, дістала з сумочки телефон і набрала номер.
— Мамо, привіт. Ти не повіриш, кого я оце щойно зустріла біля Пузатої хати на Подолі. АРТУРА і його дівку…
— Хто це? — запитала Злата зацікавлено.
— Ніхто… — буркнув Артур.
Ця зустріч була йому неприємна. Злата припустила, що це його колишня.
— Це Іннеса?.. — запитала вона, повернувшись до нього.
— Так, — відчеканив він.
— Вона дуже гарна… — Злата зітхнула.
Іннеса й справді була неймовірно гарною жінкою, схожою на Моніку Белуччі, тільки з сірими очима. Її фігура була досконалою, шкіра — рівною і гладенькою, волосся чорне, з діамантовим блиском, довге і шовковисте…
Златі було невідомо, як дівчина морить себе суворими дієтами, обмежуючи себе у всьому, скільки часу Іннеса проводить в салонах краси і спортзалах, скільки сил і коштів у неї йде на підтримання такого вигляду… Злата сприйняла її цілісною картиною, а не як результат тяжкої праці: Іннеса дуже гарна.
На її фоні Злата відчула себе не просто нікчемою, а страшною потворою. Вона не сумнівалась, що Іннеса з Артуром були дуже гарною парою. Злата навіть уявила як гармонійно вони виглядали поруч одне з одним: як дві кінозірки…