— Артуре! В тебе нова тачка?! — запитала Таня з розчаруванням в голосі, — А де сіра?
— Ту продав — цю купив.
Артур вимкнув сигналізацію, відкрив дверцята багажника, поклав сумку і футляр зі скрипкою. Жека поклав валізу сестри, футляр. Переконавшись, що нічого не буде рухатися під час їзди, брюнет зачинив дверцята.
— Розаріє Павлівно, пропоную вам сісти спереду, — Жека відчинив передні дверцята. Жінка пройшла вперед, сіла на пасажирське місце, він зачинив дверцята. Відкрив задні, пустив сестру, сів сам.
З іншого боку Артур відкрив дверцята для Злати.
— Прошу, — власний голос прозвучав настільки глухо, що Артур його не впізнав. Вона стояла так близько… така гарна, юна і солодка… чи то її шампунь? Легкий фруктовий аромат. Така маленька, йому лише по груди.
У голові вибухнули салюти, відгукнувшись у паху, коли вона на якусь мить торкнулась плечем його торса. Це якась магія. Так не буває! Вона ж ще якесь мале дівчисько, звідки така енергетика?
Зачинивши дверцята і перевівши дух, Артур сів за кермо, попросив Розарію пристебнути пас безпеки, пристебнувся сам і завів машину. Глянув у дзеркало заднього виду, в якому зустрівся поглядом зі Златою, і вона зніяковіло відвела очі.
Вона ДИТИНА, її бабуся натякала, що вона НЕПОВНОЛІТНЯ. Заспокойся, тримай себе в руках, в ім’я кримінального кодексу, не думай про неї — сказав сам собі, але марно.
Під’їхав до виїзду, розрахувався за стоянку і виїхав з території аеропорту.
— Артуре, а чому ти ту тачку продав? — не заспокоювалась Таня, не розуміючи причини зміни авто. — Вона така гарна була, колір такий прикольний, димчастий…
— В цю більше всього влазить, наступного тижня ми з батьком їдемо в Німеччину, потрібна саме така машина, — усміхнувся у відповідь.
— А чому біла?
— Щоб частіше мити, — засміявся.
— Та ну тебе…
— Забрудню як слід, і вона стане сіра.
— Артур!
— Забрудню і продам, добре? Про колір наступної обов’язково пораджуся з тобою.
— Добре, — ображено буркнула Таня і переключилася на брата, почавши пошепки розповідати подробиці своєї мандрівки.
— Розаріє Павлівно, давайте одразу визначимось, куди вас треба довезти? — звернувся Артур до жінки.
— Як вам зручно. Нам можна і до найближчої станції метро.
— Найближчої? А потім пересадки? Ні. Раз я вже взявся вас везти, то вже куди слід. Яка станція вам потрібна?
— Житомирська.
— Логічно… А там ходять рейсові автобуси чи маршрутки?
— Маршрутки.
— Часто?
— Перерви не дуже великі: коли година, коли дві…
— Тож до часу ви не прив’язані? Як не один автобус, то інший?
— Так.
— А в Києві часто буваєте?
— Хочете влаштувати нам прогулянку?— Розарія повернула голову до нього, і її важкий погляд просто втис Артура в крісло.
— Так, хочу, — він повернув голову до неї, вони зустрілись поглядами на пару секунд, ніби мечами. Обличчя жінки було зосереджене, всі м’язи — напружені. Гарна жінка, подумав Артур, але водночас зрозумів, що вона не погодиться. Перевів погляд на дорогу.
— Молодий чоловіче, скільки вам років?
— В листопаді буде двадцять чотири, а що?
— А мені — шістдесят п’ять. І повірте мені, я чудово розумію, що і для чого ви робите.
— Я роблю щось погане? Прогулянка — це погано?
— У самій прогулянці нема нічого поганого, але погодьтеся, що дощова погода не найкраща для прогулянок містом. Це — по-перше.
— А по-друге?
— Я з учорашнього вечора чекала онуку в аеропорту. Я втомилася. Думаю, Злата теж після перельоту хоче відпочити, — Розарія озирнулась на онуку, котра не ворушилась і уважно слухала діалог, намагаючись не дихати. Златі дуже хотілося прогулятися містом. І їй дуже сподобався цей хлопець… Чоловік.
А Розарія не могла дозволити, щоб її дівчинка, її талановита онука, захопилась ним.
Він гарний, дорого вбраний. Темні джинси — точно якісь брендові, бордові кросівки, сірий джемпер, чорна шкіряна куртка з білими і червоними вставками на плечах. На середньому пальці правої руки — масивна золота печатка. Певно, якийсь бандюк.
Машина — майже нова. Вона б не здивувалася, якби дізналася, що минулу продав, бо там сліди від куль і крові. Повернувши голову, помітила бейсбольну битку в дверцятах біля нього. Точно бандюк.
— Тому дякую за пропозицію, але — ні, — закінчила Розарія. При цих словах Злата зблідла.
— Не обов’язково ходити вулицями. Можна посидіти в кав’ярні чи в якомусь цікавому історичному місці, — не вгамовувався Артур. У дзеркалі він спіймав погляд Злати, з якого зрозумів, що дівчині ідея подобається і вона охоче погодилася б. — На Подолі багато гарних локацій. Є можливість поснідати, випити кави і гарно провести час. Буде що згадати.
— Златі 15 років.
— Вона неповнолітня, я розумію.
— Але все одно продовжуєте.
— Я пропоную просто похід в кав’ярню, не більше.
— З якою метою?
— Ви ж сказали, що все розумієте…
— Так. Саме тому раджу не витрачати марно свій час.
— Ви не любите заводити нові знайомства.
— Я не маю в них потреби.
— Дуже даремно.
— А ви, я так бачу, дуже легко знайомитесь.
— Легко. Але не так часто, як ви думаєте.
— Чому ж? Хіба це не ваше хобі?
— На жаль, я дуже рідко зустрічаю людей, з якими мені справді хочеться познайомитись.
— Це — порожня розмова… У вересні Злата поїде на навчання до Європи, думаю, що там у неї буде достатньо пам’ятних моментів. А зараз — давайте припинимо розмови. Якщо ви не терпите тиші, то увімкніть музику, але, будь ласка, щоб не дуже “гупало”, — Розарія відвернулася до вікна.