Серце Артура зненацька завмерло. Цієї миті він зрозумів, що попав… Весь світ зник, попливши кудись, лишився тільки погляд синіх бездонних очей. Він відчув розряд. Фізичне відчуття електрики у погляді, що заходить всередину і розливається по тілу, змушуючи всі м’язи напружитись. Абсолютно всі — добре, що джинси тісні і не так помітна його реакція. Легені зрадницьки зупинилися, і він навіть не дихав.
Завмерши, Артур дивився на невисоку тендітну дівчину. Злата, не витримавши пильного погляду чоловіка, опустила збентежений погляд на закордонний паспорт у своїх руках, в котрий були вкладені якісь папери. Джинси, кросівки, біла футболка під розстібнутим в’язаним темно-зеленим жакетом, на плечі — маленький чорний рюкзачок. Все дуже просто, і так їй пасує! Опустивши погляд від милого личка вниз, на хвилюючі виступи ключиць і груди, Артур відчув, що окрім світу довкола, ще і земля кудись зникає з під його ніг. Що з ним?
Таня вела собі далі.
— Злато, познайомся, це — Євген, мій старший брат.
— Жека,— усміхнувся блондин і одночасно кивнув та помахав їй рукою.
Дівчина сором’язливо усміхнулася, самими куточками таких гарних і ніжних губ, тихо промовила:
— Рада познайомитись. Таня багато розповідала про вас…
— Сподіваюся, що хороше, бо вона може, — блондин багатозначно поглянув на сестру.
— Бо вона знає, — у тон брату відповіла Тетяна.
— Тільки хороше, — дівчина усміхнулась. — З її слів я зрозуміла, що мати старшого брата набагато цікавіше, ніж меншого.
Голос Злати був ніжним і лагідним, її слова пролунали як мелодія, як музика… Артур змусив себе відвести погляд від її губ і, перевівши нарешті подих, відступив трохи вбік, утворивши коло з них чотирьох.
— А це — Артур, друг мого брата ще зі школи. І він… повезе нас і вас у Київ, — при цих словах Тетяна усміхнулась, і її брови злетіли вгору, натякаючи на домовленість.
— Дуже приємно… — Злата боязко підняла на Артура свої волошкові очі. Сині і бездонні. Невже це натуральний колір? Чи лінзи? — Дякую.
— Мені теж дуже приємно, — відповів Артур, а сам в цей момент шкодував, що букет квітів взяв лише один. — Буду радий допомогти. Хоча таку, як ти, красуню я готовий нести до Києва на руках, — тихо відповів Артур, поїдаючи її своїми карими очима. Злата дивилася на нього як зачарована, щоки її заливав рум’янець, на губах бриніла усмішка, але цю магічну мить порушив вимогливий, досить голосний і трохи знервований жіночий голос десь за спиною Артура.
— А я Розарія Павлівна, бабуся Злати.
Артур дуже швидко і різко зробив ще один крок убік, впускаючи її до кола. Не очікував такої засади.
Бабусі на вигляд близько 60 років, струнка жіночка в костюмі синього кольору, що складався з прямої довгої спідниці і приталеного піджака. Туфлі на невисоких підборах. Чорна сумочка на плечі. Сива, зачіска каре, мінімум косметики. Вища Злати на цілу голову. Вони були не дуже схожі з онучкою, вочевидь, дівчина пішла в якусь іншу рідню, хоча певні спільні риси можна розгледіти.
Бабуся дивилась на Артура суворо, з осудом і водночас з попередженням. Бачила, як чоловік зреагував на її онуку, і їй це не подобалося.
— А я тільки оце хотів поцікавитися: “Де ще один пасажир?” — видав Артур і зустрівся з жінкою поглядом. — Розаріє Павлівно, радий знайомству, матиму за честь доставити вас з онукою куди скажете. Хоч у сам Житомир.
На її суворому обличчі промайнула якась подоба усмішки і одна брова злетіла вгору.
— На руках?
— Е… Боюсь, що двох — не донесу. Тому машиною, якщо ви не заперечуєте.
— Я дуже вдячна вам, молодий чоловіче, але прошу пам’ятати, що Злата ще дитина, тому, будь ласка, контролюйте себе… Давайте триматися в межах пристойності.
— Я намагатимусь.
— Ще хвилиночку уваги, конкурсанти! — голосно сказала Ірина Петрівна. — Не забудьте: папери, що вкладені у ваші паспорти, слід віддати у ваші музичні школи! Всім дуже дякую, ви молодці! Всім до побачення! До зустрічі наступного року!
Конкурсанти і зустрічаюча рідня загомоніли у відповідь, а Ірина Петрівна підійшла до їхнього щільного кола та обійняла Злату за плечі.
— Злато, ти неймовірна! Талант! Наша зірочка!
Артур прикусив губу. Він був з цим абсолютно згоден, вона і справді неймовірна, до того ж чітко сказати, що саме робить її такою, він не міг. Її музикальні таланти були йому невідомі, але те, як вона виглядала, просто зривало йому дах. Вперше за все життя, от щойно ж говорив з Жекою і сказав, що “ще ніколи”… а ось тобі — отримай! НАКАРКАВ! Але ж… вона ДИТИНА… Скільки ж їй років? Тані п’ятнадцять. Можливо, Златі стільки ж. Чи менше? Чи більше? Важко сказати… Ну як так?
Щоб відволіктися від думок про Злату, перевів погляд убік і почав безцільно оглядати метушливих пасажирів в залі аеропорту, а вчителька не зупинялась та говорила далі.
— Я втретє приїжджаю з дітьми на цей конкурс. Знаєте, Розаріє Павлівно, це щось неймовірне. Такого ще не було. Ваша Злата — це наш Паганіні. Вона так майстерно виконувала свою програму на скрипці з порваною струною, що не всі навіть помітили, що з інструментом щось трапилось! — Артур поглянув на зашаріле обличчя дівчини. Вона соромилась. Так мило…
— Її варіації на тему “Пір року” — це взагалі божественно!.. — Ірина Петрівна закотила очі. — Сходу, без підготовки! Я дуже рада, що Петро Іванович дав рекомендації для Злати. Талант! — вона ще раз стисла плечі дівчини — відпочивай, Сонечку, готуй документи, і з осені — на навчання в Європу! Ю-ху!
Сонечко. Артур вхопився за це слово. Так, вона і справді — Сонечко. Від усієї постаті Злати віяло світлом і теплом. Але ж вона ще мала! Хоча, складена вона вже зовсім по-дорослому. Заспокойся. Будь чемним. Що вона там грала? “Пори року”? Треба буде обов’язково переслухати…
Ірина Петрівна попрощалась і пішла до чоловіка з хлопцем, що чекали її біля виходу.
— Ну, мабуть, нам теж вже час до машини, поки дощ перестав — запропонував Євген, Взявши речі сестри, він пішов до виходу. Таня з букетом — за ним.
У Злати валізи не було, лише спортивна сумка і старий футляр.
— Я допоможу? — Артур потягнувся до речей. Злата почервоніла і ще дужче замахала руками, відмовляючись.
— Дякую, не треба. Воно неважке.
Сумка не нова, і вона цього факту соромилась. Очевидно, сім’я не розкошує, але ж це — просто сумка. Артур усміхнувся, підхопив речі і пішов до виходу. Розарія Павлівна і Злата пішли за ним.