Матвій незадоволено зиркнув на хлопця, той, не приховуючи своїх веселощів, скалився у відповідь.
— Давай, їж, і до праці, — буркнув Борис.— Сьогодні маємо докрутити гіпсокартон і обробити стики.
— Та я їм.
— Не їм, а собі, — вставив фразу інший Ілля, на що лисий скорчив йому гримасу.
Нависла неприємна тиша.
— Якщо потрібна допомога, то ми можемо з хлопцями допомогти , — сказав Ніколас — Зібрати ліжка можемо й пізніше, а стеля дуже важлива. Бо, я так розумію, від її готовності залежить наступне оформлення і встановлення апаратури. Вже знайшли, хто це зробить?
— Так, — сухо відповів Матвій і поглянув гострим поглядом на Злату. — Це зробить Артур.
— Слава Богу! Його присутність тут — це справжнє благословення для нашої справи, і не тільки, — німець теж поглянув на дівчину, посміхнувшись змовницькою посмішкою.
— Так. Суцільні благословення, — незадоволено мовила Стелла.
Під бурчання Матвія й літньої жінки, а також косі погляди Зіни, чи не вперше за час свого перебування в пансіонаті Злата відчула себе в центрі уваги. І їй це не подобалося.
Після сніданку в залі закипіла робота.
Злата й Денис почали заклеювати малярною стрічкою стик стіни і вагонки. Потім Злата вже далі закінчувала цю роботу, а Денис взявся фарбувати. Борис з обома Іллями, Ніколасом і Максимом працював із протилежного від них краю, прикручуючи гіпсокартон. Матвію доручили заклеювати шви сіткою, Петер і Майкл замазували сітку шпаклівкою.
Лисий Ілля вирішив компенсувати відсутність достатньої кількості драбин двома швабрами і з підлоги підпирав ними листи гіпсокартону. Робив це спритно, встигаючи і пострибати на швабрах і штурхнути всіх, кого міг дістати. Хитав драбини, тікав від праведного гніву тих, кого займав. Веселив всю компанію.
Підчепивши випадково ногою драбину, на якій стояв Матвій, і почувши його бурчання, Ілля широко усміхнувся.
— Ти слабкий у вірі, брате! Бо ж НАПИСАНО: “…скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього!.” “Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти!.” “Своїм Ангелам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!” А ти, Матвію, поводишся ну прямо як Хома невіруючий! (Псалом 91:4,11-12).
— Іллюхо… у тебе зараз з’явиться можливість також перевірити на собі ці рядки, — гмикнув Матвій, — як ти думаєш — скільки метрів від мансарди до землі?
— А я ще не покаяний! На мене це не діє! — засміявся хлопець.
— Чого тоді цитуєш? — буркнув Матвій.
— Та завчив у недільній школі. Знань — повна бОшка.. Але ж знання не рятують, — він усміхнувся і розкрутив швабру, як жердину в кунг-фу.
— Ну, от під час польоту і покаєшся. Буде тобі такий експрес-метод навернення! — Матвій кинувся за хлопцем, і той прожогом вискочив з зали. Але пізніше повернувся і продовжив діставати інших.
Жанна шила задню штору, сидячи за машинкою в холі другого поверху, була сама, і веселий гамір згори примушував її сумно зітхати. Ольга, Зіна і Стелла Аркадіївна готували обід, хоча дівчата іноді піднімались на горище, приносячи воду і перевіряючи причини диких криків і шуму, джерелом яких був Ілля. Всі були при ділі.
До обіду кожен закінчив свій бік зали (гіпсокартон і фарбування) та переніс реманент на протилежний бік. Борис виглядав дуже задоволеним. Робота робилася швидко, а головне — якісно.
Помивши руки, всі пішли на обід. Борис помолився над накритим столом.
— Дякую Тобі, мій Боже, що посилаєш нам цю їжу. Благослови її, освяти і прошу також, дай її тим, хто її потребує. В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, амінь.
— Амінь, — повторили всі і сіли на свої місця.
— Хто коротко молиться — їсть гаряче! — весело сказав лисий, відкушуючи хліб.
— Не поспішай, гарно жуй, — сказав Максим.
В цей час до їдальні прийшла Жанна. Вона завжди воліла приходити після молитви. Їй це дійство не подобалося. Особливо, коли це робила Стелла, бо молитва завжди дуже затягувалася.
— Всім смачного, — сказала вона і сіла біля Злати.
— Дякуємо, — в різнобій відповіли присутні.
— Стелло Аркадіївно, я закінчила шити задні штори. Лишилися центральні. Ви можете після обіду відкрити мені підвал, щоб я відміряла тканину?
Стелла мовчки продовжувала їсти суп.
— Стелло Аркадіївно… — знову звернулася Жанна.— Ви мене чуєте?
— Чую.
— Мені потрібно взяти тканину.
— Ти вже брала.
— Так, але на задню і бокові, тепер потрібно на центральні.
— Я більше нічого тобі не дам. Ти взяла багато тканини.
— Це жарт?..— Жанна розгублено дивилася на літню жінку. Всі присутні за столом затихли.
— Я нічого тобі не дам. Ця тканина може комусь знадобитися ще, а ти поріжеш її на штори.
— Там цілі рулони тканини! Мені потрібно два шматки по 10 метрів.
— А ти ласа на чуже добро, — примруживши око, протяжно сказала стара.— Багато тканини…
— Стелло Аркадіївно, для майбутнього табору потрібні штори, — сказав Матвій.
— Я говорила з твоєю мамою, вона сказала нічого більше не давати.
— Я наберу її після обіду, — сказав Матвій. — Жанно, пізніше вирішимо це питання, зараз обідай.
Розмова Матвія з матір’ю була довгою, емоційною і… безрезультатною.
— І що тепер робити?— запитала Жанна.
— Я не знаю… Треба почекати батька. Пояснити ситуацію і сподіватися, що він зможе переконати маму змінити своє рішення.
— Що вона сказала? Чому не можна ще дати 20 метрів тканини?
— Ну… Стелла Аркадіївна наговорила їй про тебе і Злату багато різного…
— Вона що, думає, що я вкрала частину цієї “галімої” синтетики?
— Типу того…
— Клас! — Жанна емоційно розвела руками.— Я точно серед віруючих? Бо щось у мене є великі сумніви!
— Не заводься.
— Та йди ти…
Жанна пішла в альтанку і демонстративно курила майже годину. Стелла періодично виходила на поріг їдальні, дивилася на неї, хитала головою і поверталася назад. Через хвилин десять знову виходила і знову дивилася та йшла. Жанні це набридло, і вона пішла на горище, де кипіла робота в залі. Стелю прикрутили, шви зашпаклювали. Лишилося чекати поки висохне, щоб продовжити далі. Злата і Денис пофарбували зал першим шаром і сходи другим. Всі все встигли.
Вечеря пройшла спокійно, тому що ніхто ні з ким майже не говорив.
— Пропоную розвести багаття і посидіти з гітарою, — запропонував несподівано Матвій у кінці вечері.
— Де саме? — уточнив Борис.
— Та он там, між котеджем і їдальнею. Там дві колоди лежать, можна притягти ще щось для сидіння, — сказав Матвій, оглядаючи всіх.
— Мені подобається ця ідея, — підтримав Ніколас.
На тому й порішили. День у спільній праці несподівано згуртував усіх, і ідею спільного відпочинку підтримали.
Невідомо звідки хлопці притягли ще одну колоду, виклали буквою “П”, накрили простирадлами, а в центрі розклали багаття. На четверту сторону Матвій і Зіна принесли чотири стільчика з їдальні: кожен по два. Максим і Ольга сіли спиною до їдальні, біля них примостилися Злата з Жанною. Ліворуч від них сів Борис зі своїми хлопцями, лицем до їдальні — німець з синами. На стільчиках сіли Матвій і Зіна. Не поруч, по краях, лишивши два центральні стільчики вільними.
Майже всі хлопці, окрім Бориса і двох Іллів, вміли грати на гітарі. У Ольги було пару збірок з молодіжними піснями і акордами. Полилися пісні. Хто знав слова — співав, хто не знав — зазирав у збірку, а хтось просто дивився у вогонь.
Злата і Жанна робили останнє. І хоча Злата знала більшу частину текстів — співати не хотілось, всі її думки були про Артура. Про величезну прірву між ними. І справа не лише у зовнішності. Вона відчувала, що вони з різних світів. І їй так хотілося хоча б трошки зазирнути в його світ. Артур нібито й не проти, але чи не розчарується він у ній? Чи зможе вона бути гідною?
Комплекси й культивоване сім’єю почуття меншовартості запевняли її, що краще і не мріяти про будь-які, навіть тимчасові, стосунки. Але серце вперто сподівалася на диво…
Сонце поступово сідало, вже почало сутеніти.
Під воротами зупинився сріблястий седан і посигналив. Повернулись Фелікс, Олексій і Артур. Серце Злати затріпотіло. ВІН ПРИЇХАВ.