— Він не мій, Жанно.
— Я з ним вчора ввечері говорила…
— Говорила?
— Так, я там вчора зморозила дурницю, що він шикує, завдячуючи крутому татові… А він мені видав, що батько — виконроб на будівництві, а на авто він заробив сам.
— Невже ти досі віриш всьому, що каже Зіна? Після того, як вона співала похвальні оди Матвію, а по його приїзді виявилося, що він ще той кадр?
— Ну, на рахунок Артура вона мало в чому помилилася. Він дійсно дуже гарний і дуже сексуальний. В нього неймовірна енергетика. І він таки розумний. Якби не оці ваші незрозумілі колишні стосунки, то я б із задоволенням з ним закрутила. Але…
— Але?
— Його цікавиш ти. І не зрозуміло: чи ти йому справді подобаєшся, чи він хоче тебе, як ще один трофей. Взагалі, ми якось нескладно вчора поговорили про це…
— Поговорили про що? — Злата завмерла, очікуючи відповіді.
— Про тебе.
— Про мене?…
— Так, про тебе. Я запитала його, чим ти йому цікава? Бо я не вірю, що такий чоловік, як він, може зацікавитись дівчиною з провінції, якщо не має на меті просто трахнути її.
— Ти що, прямо так йому це і сказала? — Злата була вражена втручанням подруги.
— Ну, трохи не так, я сказала, що він хоче збити тобі целку, але по суті — то одне й те саме.
— Жанно!
— Що?
— Навіщо ти з ним говорила про мене?!
— Бо я хочу вберегти тебе від помилки.
— Якої помилки? Про що ти говориш?
— Про те, що ти для нього просто якась ідея фікс. Ти йому сподобалась колись, і він би вже давно тебе трахнув, якби міг, але ти випала з його радарів. А зараз — о везіння! Ти тут! Зараз він тобі мозок запудрить і затягне в ліжко, але я йому не дозволю образити тебе.
— Жанно, не треба мене опікати. Я вже доросла!
— Ти дозволиш йому скористатися собою?
— А ти не думала, що, можливо, я сама цього хочу?
— Злато, але ж не з таким, як Артур. Він самозакоханий зверхній тип! Тобі потрібен хтось більш спокійний і надійний!
— Жанно! Поглянь на мене… Ти думаєш, що в мене прямо черга з залицяльників стоїть? — в очах Злати заблищали сльози.
— Ні, просто…
— Мені приємно, що він мене не забув і досі мною цікавиться, що не відвертається з огидою від мого обличчя. Я чудово розумію, що шансу лишитися з ним в мене нема, я не з його кола, я не його рівня і він може розчаруватись в мені, я не дуже розумна, не така досвідчена, як він, але я хочу хоча б на мить відчути, як це — бути з таким чоловіком. Не думаю, що колись в моєму житті буде хтось схожий на нього. Так чому ти хочеш завадити мені хоч одну мить побути щасливою, Жанно?
— Якщо ти цього хочеш — я не буду втручатися.
— Дякую… — тихо промовила Злата і витерла сльозу, що покотилась по щоці.
— Тільки скажи… чому ти ніколи про нього нічого не розповідала?
— А навіщо?
— Ну, розповісти про такого хлопця не гріх, хоча б щоб повідомити решті, що в природі такі красунчики існують.
— Я б розповіла, якби того дня таки дійшла до тебе. А після всього, що сталося… який було сенс говорити?— Злата витерла сльози, взяла шорти з краю ліжка, одягнула їх і пішла до вбиральні вмитися.
Коли дівчата зійшли на перший поверх і зайшли до їдальні, то зустріли заплакану Зіну. Схоже, не тільки у Злати ранок почався зі сліз. Зіна сиділа за одним із столиків і м’яла паперову серветку. На кухні готували сніданок Стелла і Ольга.
— Доброго ранку, — привіталися дівчата і почули у відповідь схлипи заплаканої Зіни та привітання з кухні.
— Що трапилось? — запитала Злата.
Зіна намагалася щось відповісти, але сльози душили її, і слова звучали абсолютно нерозбірливо.
— Вона запропонувала каву Артуру перед виїздом, а він сказав, що кава вранці — це прекрасно, — почала говорити Ольга.
При цих словах Зіна завила.
— Ну, Зіна зробила йому розчинну каву з цукром і молоком. А він сказав, що це пити не можливо, що це якась отрута.
— Артур п’є лише натуральну каву, з вершками і не завжди з цукром, — сказала Злата. Цю фразу вона знала напам’ять, Артур сказав її в Макдональдзі. Всі поглянули на неї, і навіть Зіна замовкла й підняла на неї здивований погляд.
— Звідки ти це знаєш? — майже прошипіла вона.
— Знаю… — Злата знизала плечима.
— Що він ще казав? — Зіна спопеляла її поглядом.
— Арабіка або коламбія, — Злата радо демонструвала свої знання. Так, вона дещо знає про нього, мало, але вона з радістю продемонструє свої знання, бо навіть цей мізер — набагато більше, ніж знають вони.
— Що це? — перепитала Зіна.
— Це сорти кави, — сказала Ольга.
— Диви, як розговорилася, — примруживши одне око, сказала Стелла.
— І взагалі, Зіно, — сказала, зітнувши, Оля, — якщо комусь пропонуєш напій уперше, треба уточнювати, як саме людина його п’є.
За сніданком на Злату чекав ще один сюрприз. Борис, один із будівельників, неочікувано запитав, що вона планує робити.
— Сьогодні буду наносити другий шар фарби на сходах, якщо все висохло. Якщо ні, то ще у залі потрібно пофарбувати стіни, я не буду вам там заважати?
— Ми дивилися на стіни вранці — ще не всюди висохло. Стосовно зали щось придумаємо. І Денис тобі сьогодні буде допомагати, — він кивнув на білявого хлопця, ровесника Злати.
— Денис? Добре, дякую. А… чому ви вирішили надати мені помічника?
— Ну… Ти ж зараз сама працюєш, бо Жанна шиє. Артур сказав, щоб дали тобі підмогу.
— Артур? — перепитала вона, а всередині все заніміло. Тепло від згадки про нього розповзалось по тілу. Вони дивилися вранці стіни… разом з Артуром. І Артур попросив дати їй помічника. Злата відчула, як приємна аура його піклування огортає її.
— Так. Хоча, я мав сам здогадатися про це, — Борис винувато промовив останню фразу.
Він був невисоким шатеном, де-не-де з сивиною, з чіткими і мужніми рисами обличчя. На вид йому було близько сорока років. Мовчазний. Трохи відлюдькуватий. Злата навіть трохи здивувалася, що він до неї заговорив, бо за весь час їхнього сумісного перебування на території пансіонату вона чула від нього лише вітання, і пару разів він молився над їжею.
Він не цікавився Жанною і Златою, вони не цікавилися ним. Борис сам був з дитячого будинку, як і хлопці його бригади: Денис і два Іллі, один лисий, другий з чорним волоссям. Він працював. Робив все добре, якісно і ніколи ні з ким не сперечався.
— Але ж ви робите стелю… Вам потрібні ваші люди, — сказала Злата.
— Так, але Дениса замінить Матвій, тож по кількості рук ми не втрачаємо.
Злата подумала, що втрата буде на якості. Поглянула на Матвія. Той був зосереджений на своєму сніданку і виглядав досить спокійно і відсторонено, але коли він підняв свій погляд на дівчину, то по спині Злати пробіг холодок. Він був не просто незадоволений тим, що йому доведеться працювати, він був від цього неймовірно злим.
Весь час, що вони були в пансіонаті, Матвій лише роздавав вказівки. Він ходив з виглядом великого начальника і багато говорив по телефону.
Про Матвія Зіна також говорила багато до його приїзду. Про те, що він син пастора, дуже пізня дитина, що він нещодавно покаявся, що у нього неймовірна родина. Що її тітка, Стелла Аркадіївна — найближча подруга його матері, “найкращої жінки у всьому світі”, що вони дуже близькі. Хоча по тому, як розтікалася Стелла перед Феліксом, все це більше скидалося на те, що вона хотіла бути не подругою його дружини, а опинитися на її місці.
Сам Матвій, окрім того, що був дуже важкою людиною у спілкуванні, був ще й непропорційно складений: маленька голова, близько посаджені сірі очі, маленький носик, довгі кінцівки і худий плаский тулуб.
Коло його спілкування було тісним і складалося лише з цікавих йому людей. Тих, хто міг бути йому корисним. Виключно. Ні Злата, ні Жанна до цього кола не потрапляли.
— Я так розумію, що Артур із задоволенням би сам лишився допомогти Златі, але батько хоче владнати справи і потребує ДОСВІДЧЕНОГО водія, — хмикнув поголений налисо Ілля з бригади Бориса.
Фраза про досвідченого водія була озвучена не просто так, бо Матвій кілька днів тому невдало здав назад і подряпав буса.