— Він увімкнув радіо. Там лунала дуже гарна пісня. На жаль, я не запам’ятала її назви, лише мелодію, бо тоді в моїй голові було стільки різних думок… Бабуся похвалила пісню і сказала, що їй би хотілося знати, про що співають, і тоді… Артур почав перекладати текст.
— Може він просто знав ту пісню?
— Не знаю… Не думаю. Коли бабуся засумнівалася в його перекладі, то Таня спробувала втрутитися. Вона сказала, що Артур знає англійську мову дуже добре, бо він програміст, а Артур додав, що й англійську теж…і що не потребує адвокатів.
— Ага. То він програміст. Я читала, що це одна з найбільш високооплачуваних професій. Тепер зрозуміло.
— Зрозуміло? Ти про що?
— Та то я так подумала… Продовжуй.
— По дорозі проїхали аварію. Там були загиблі… Потім Артур привіз нас до станції метро Житомирська. Відчинив дверцята, подав руку. Така дрібничка, але мені було дуже приємно. Його рука була така тверда і сильна… Запитав, чи мене не захитало…
— Тверда рука? — Жанна хмикнула.— Та в нього, мабуть, і в штанях твердо було.
— Я… Я не знаю… — щоки Злати спалахнули рум’янцем.
— То ви постояли, потримались за руки, і потім ти поїхала додому?
— Ні, — Злата усміхнулася. — Як виявилось, автобус щойно пішов і до наступного було півтори години. Таня і її брат підійшли до нас з бабусею і якимось дивом вмовили її піти перекусити. Так ми опинилися в Макдональдзі. Їли, пили, розмовляли. Переважно говорила Таня. Артур сидів навпроти мене, і… він так дивився на мене…
— Їв тебе очима?
— Ні. В його погляді було стільки ніжності і тепла…
— Чоловіки постійно думають про секс. Яке тепло? Яка ніжність? Він там подумки вже віддер тебе, як зміг! Ти занадто ідеалізуєш його. Всі чоловіки однакові. І цей Артур не виключення. Так, можливо, він гарніший і розумніший, ніж більшість, але мозковий центр у нього в районі ширінки, повір мені.
— Ну не знаю…
— А що потім?
— Потім ми з Тетяною сходили в туалет, а коли поверталися, то до нас причепились якісь не зовсім тверезі хлопці, почали нас запрошувати кудись із ними поїхати. Артур прийшов першим і відштовхнув хлопця, котрий мене тримав, потім — брат Тетяни… Ті полізли у бійку, прибігла охорона. Я злякалася, але коли Артур мене обійняв… мені стало так добре і спокійно…
— О, так… Лицар просто…
— А потім він подарував мені орхідею.
— Ту саму, що в тебе вдома?
— Так…
— Ти ж казала, що її тобі подарували за перемогу.
— Ну, так… Артур. Сказав, що вітає мене з перемогою, коли дарував… Знаєш, так дивно… Я пам’ятаю той ранок до найменших дрібниць. Кожне слово, кожен жест. Це був один з найщасливіших днів у моєму житті…
— Злато, не розкисай, що було далі?
— А далі він написав мені свій номер телефону. Попросив маякнути — і він передзвонить. Я сказала, що подзвоню наступного дня, після музичної школи… а наступного дня…
— Ти нікуди вже не могла подзвонити.
Вони якийсь час сиділи мовчки. Тоді Жанна запитала:
— А чому ти не подзвонила йому потім?
— Спочатку боялася… А два роки тому наважилася, попросила мобільний у твого брата.
— І?
— Відповіла його дівчина. Я запитала Євгена, його друга, а вона сказала, що я помилилася номером. Більше я не дзвонила…
— Хтивий кобель…
— Чому одразу так? Просто в нього весь цей час було своє життя… А тепер… Мені навіть страшно думати, що буде тепер.
— Злато, якби ти бачила, як він дивився на мене вчора, то зрозуміла б що цей твій Артур — така ж хтива скотина, як і всі решта чоловіків, і поглянула б на нього з іншого боку. Що б він там тобі не говорив і не обіцяв.