✾ 11

Коли Злата відкрила очі, то вже був ранок. Невже вона вчора відключилася? Їй так хотілося дочекатися повернення Артура… І прилягла ж вона лише на хвилиночку.

Артур… Серце шалено забилося при згадці його імені. Вона весь час марно намагалася забути про нього, починаючи з того жахливого дня, котрий розбив вщент всі її надії на щасливе майбутнє.

А він такий же красень… За ці роки зовсім не змінився, ніби від часу їхньої останньої зустрічі минув тиждень, а не чотири роки. Злата вірила, що більше ніколи не побачить його. Ймовірність зустріти Артура ще колись в цьому житті була мізерно малою, а після того новорічного дзвінка і жіночого голосу на тому кінці… На що вона взагалі сподівалася, тремтячими пальцями набираючи номер, який знала напам’ять? Навіть якби відповів він, Злата б все одно збрехала і не зізналася, що це вона. Він би захотів зустрітись… А вона стала іншою. Вона потворна. Вона не заслуговує на нього.

Злата проковтнула клубок, який підступив до горла. Але ж зараз, побачивши її ТАКОЮ, він не відвернувся, не відштовхнув її з відразою. Він був радий її бачити, обіймав, навіть поцілував…

Злата торкнулася пальцями губ. Так, він поцілував її. Ніхто і ніколи не цілував її. Колись вона була ще малою для поцілунків, а потім вже ніхто на неї й не дивився як на дівчину, лише як на каліку.

Але чи прийме її його сім’я? Його батько наче не виказує неприязні… Злато, про що ти думаєш? Яка сім’я? Хто ти взагалі така? Ви ж ледь знайомі! Але ж він так її обіймав… і ці обійми абсолютно нічого не значать…

Вона не знає його.

І про нього самого ти теж нічого не знаєш, Злато! Артур — чужа людина, з якою колись давно пересікся життєвий шлях, і от знову… Вона його не знає, і він не знає її. Просто знайомі. В нього таких “просто знайомих” дуже багато.

Як же все це важко… Коли Зіна постійно розповідала про “її хорошого друга дитинства Артура” якісь наївні дитячі історії, звук імені змушував серце битися швидше, але вона й подумати не могла, що той Артур з розповідей виявиться тим самим Артуром з аеропорту. Ніяк він не асоціювався з батьком-баптистом. Більше нагадував якогось “синочка” на повному забезпеченні. І Зіна казала про трьох його сестер, а в Артура точно був брат Артем. Це мав бути хтось інший…

Під вікном почулися голоси. Тихо клацнули дверцята, завівся двигун. Злата підскочила з ліжка і прикипіла до вікна. Сріблястий седан виїхав з території пансіонату. О, ні… Сьогодні ж його не буде до вечора… 

— Що ти там побачила? Шоста ранку, чого тобі не спиться?! — почувся голос Жанни, вона взяла з тумбочки годинник, одягла на руку.

— Артур з батьком поїхали у справах…

— Нічого не хочеш мені про нього розповісти?

— Та нема чого розповідати… 

— Прямо так і нема? Хоч як ви познайомилися?

— Познайомились?.. В аеропорту.

— Ну, це я вже від Олексія Петровича знаю. А подробиці?

Злата сіла на ліжку. З чого ж почати?

— Тоді на конкурсі я познайомилася з дівчиною з Києва, Тетяною. Разом жили в готелі, поладнали з нею. Вона багато розповідала про свою сім’ю, про школу, про свої захоплення. Весела і дуже балакуча дівчина, — Злата усміхнулася. — Коли їхали додому, вона десь загубила свою теплу кофту, і я дала їй свого светра. На знак подяки вона сказала, що попросить батька підвезти до Києва мене й бабусю, котра зустрічала мене тоді в аеропорту. Це було дуже доречно, бо виїхати звідти — дорого… Рейс затримали через погоду на одну годину. Ми прилетіли, але виявилося, що її зустрічав не батько, а старший брат з другом…

— І цей друг — Артур?

— Так… Коли він тоді подивився на мене, то… Це було таке дивне відчуття. Мене наче жаром обдало. Він говорив щось про те, що таку як я згоден нести на руках… А я вся горіла всередині. Це було так незвично і так приємно почути такі слова від гарного чоловіка. Потім у розмову вступила бабуся.

— Уявляю, як вона його присадила.

— Так. Вона сказала, що я дитина і щоб він був стриманішим. Потім ми пішли до його машини. Не ця що зараз, була інша. Біла. Таня почала його розпитувати, чому інша машина, де попередня, бо до того була ще якась сіра. Він жартував — вона ображалася. Видно було, що вони добрі давні знайомі. Він запитав, куди нам потрібно їхати, коли автобус. Запропонував прогулятися містом, посидіти в кав’ярні…

— Запропонував твоїй бабусі? — здивувалася Жанна.

— Так, — Злата усміхнулася, — уявляєш?

— Він що, безсмертний?

— Я б сказала: безстрашний. Звісно, бабуся відмовилась. Він намагався сперечатися з нею, але ж ти знаєш, що коли вона щось вирішила, то змінити її рішення майже нереально…

— Знаю.