Тоня відійшла від шоку, коли Руслан вже виводив Ларису з будівлі. Що робити? Бігти за ними? І що вона зробить? Потрібно сказати хлопцям! Тоня помчала до більярдної зали, хапаючись за перило зі скла і металу, намагаючись не впасти на сходах. Степан і Бакеро розмовляли про щось біля стола, коли Тоня підбігла до них — Бакеро усміхнувся.
— А де ти Русалку загубила?
Степан нічого не запитував, він дивився на Тоню, очікуючи пояснення.
— Руслан потяг Лору на вулицю, — випалила вона дивлячись на Степана.
— Тут був Руслан? — Степан з подивом оглядав засмучене обличчя сусідки.
— Так, — Тоня кивнула, — і він не просто так тут був. Він був он з тим пузатим чуваком…
Вона кивнула на чоловіка з печаткою, що зараз грав у більярд через декілька столів від них. Степан озирнувся на чоловіка, поглянув на Тоню.
— В якому сенсі був? — уточнив він.
— В тому самому, Степане. В тому самому. Ми йшли до вбиральні і чули їх, а коли йшли назад — цей чувак вийшов, проглянув на нас як на нижчих істот і пішов. А мені стало цікаво з ким же він там був, що не звернув на нас уваги… Зазираю, а там Руслан. Ну, я так розгубилась, що, як прийшла до тями, він Лору вже потяг на вулицю… Спочатку ж накинувся, типу, що вона обіцяла нікуди не ходити зі мною, а Лора йому сказала, що обіцяла нікуди не ходити тільки вчора… А він… Я, каже, тобі все поясню і потяг… взяв її за руки і…
Бакеро і Степан перезирнулись.
— Піду гляну, — сказав Степан.
— Ти з телефоном?
— Так, — Степан поплескав рукою по кишені джинсів, в якій лежав телефон і пішов з зали.
— Руслан — це такий блондин з довгим волоссям? — запитав Бакеро.
— Так… Той, якого ти бачив у кав’ярні на Подолі… — вона сперлась на стіл обома руками. Труснула головою — досі не могла відійти від побаченого.
Тоня знає про кав’ярню — Лора їй розповідала про їхню зустріч у грудні. Подружки… Бакеро взяв кий і розбив кулі.
— Давай зіграємо, — сказав він до дівчини.
— Як ти можеш грати, якщо там невідомо що відбувається?
— Бонд розбереться.
— У нього ж рука…
— Ну і що? В нього є ще одна… А ще дві ноги і голова. Ти не уявляєш, що він ними може робити, — Бакеро усміхнувся.
— І що ж? — Тоня взяла кий.
— Просто неймовірні речі.
— А хто він?
— Він — твій сусід, — Бакеро говорив усміхаючись і заганяючи кулі в лузи одну за одною.
— Це я знаю. А де він працює?
— Якщо тебе це цікавить — запитай у нього.
— Я питала, він не каже.
— Ну, а я тоді тут при чому? Якщо не каже — значить, не вважає за потрібне тебе інформувати.
— А ким працюєш ти?
— Я? — Бакеро одним ударом загнав дві кулі в різні лузи і випрямився. — Якщо я скажу, що офіційно ніде не працюю і я безробітний — ти мені повіриш?
— Ні.
Бакеро підійшов до дівчини і схилився до її вуха.
— З якою метою цікавишся? Ти з податкової?
— Мені просто цікаво.
Він сперся на стіл поруч з Тонею, котра стояла з києм в руках.
— Я дилер. У казино. І мушу зізнатися — я хороший дилер.
— Ти працюєш в казино?.. — Тоня була здивована. Тепер їй ставало більш зрозуміло, чому у нього такі доглянуті руки — це його робочий інструмент.
— Так.
— І давно?
— Чотири роки. Це довга історія.
— Розкажеш?
— Можливо… — він усміхнувся. Ой, краще б він не робив так… Тоня відвела від нього погляд.
— І Степан в цій історії присутній? — запитала вона дивлячись на пузаня.
— Можливо… — Бакеро простежив за її поглядом. — Цей пузатий грає в казино, де я працюю. Як правило, він приходить по суботах, програє близько сотні баксів і йде. Не пам’ятаю жодного разу, щоб він виграв.
— Програє у що? В рулетку?
— В покер.
Циган перевів погляд з чоловіка з печаткою на Тоню.
— То граємо? — він усміхнувся.
— Граємо.
Бакеро працює в казино… Дилер. Неочікувано.