Бакеро і Тоня пили пиво, Лора і Степан пили сік — вона відмовилась від алкоголю, щоб не накоїти дурниць під його впливом, а він не пив, бо був за кермом.
— Лоро, пішли поміняємо рибкам воду, — сказала Тоня, коли вони розкидали всі кулі втретє. Обом дівчатам дуже сподобалось гра, хоч вони ще і не грали, просто вчились бити, але це заняття “затягувало”. У Лори виходило непогано, а Тоня була переважно зосереджена на Бакеро, котрий розглядав її ще з більшою цікавістю ніж гравці сусідніх столів, тому не дуже намагалась цілити по кулях. Дівчата поклали киї і пішли до вбиралень, на перший поверх.
Проходячи повз двері одного підсобного приміщення, Тоня зупинилась, прислухаючись, і взяла подругу за руку. З-за дверей доносились дивні звуки. Точніше, стогони. Їх було чути не зважаючи на музику, котра лунала з концертної зали.
— Що таке? — зупинилась здивовано Лора. Вона не звертала уваги на те, що відбувалось довкола — думала про Степана. У більярдній залі він ходив постійно поруч, спостерігав, давав поради, ставав дуже близько, пояснюючи, що вона робить не так, але не торкався її. Бакеро, навчаючи Тоню, поправляв їй пальці, руки і спину… він не часто, але торкався дівчини і та була не проти цих коротких “потрібних” дотиків. Лариса спостерігала за ними і їй хотілось, щоб Степан хоч раз торкнувся її, але… ні. Ліву руку він тримав на ремені, мабуть, вона нила, а у правій тримав склянку. І хоч погляд його постійно був на Лорі — їй цього було недостатньо, вона хотіла відчути його дотик. Хоч раз. Чи не забагато ти хочеш, Лоро? У нього є Фурія — він тримає дистанцію. Але для чого тоді ця поїздка?..
Зупинка вивела дівчину з задумливого стану і вона також прислухалась. Спочатку могло здаватись, що комусь стало недобре за цими дверима, але якщо уважно прислухатись…
— Там хтось когось нехило так натягує. Здуріти можна, — усміхнулась брюнетка. — Столиця, блін.
Лора скривилась.
— Тоню, ходімо. Судячи по звукам — там все добровільно.
— Так, ніхто не кличе на допомогу, — посміхнулась Тоня і вони пішли до вбиральні.
Коли дівчата йшли назад, то двері підсобного приміщення відчинились, і з нього вийшов невисокий, трохи огрядний чоловік з черевцем, близько 45-ти років. Добре одягнений, зі значного розміру золотою печаткою на правій руці. Він поправив ремінь і, озираючись назад, звернувся до когось, хто залишався в кімнаті.
— На неділю нічого не плануй. Я приїду. І зачиниш тут, — потім чоловік поглянув на дівчат, оглянув їх байдужим поглядом і пішов далі.
Тоню навіть образила та байдужість, з якою чоловік на них подивився. Вони з Лорою гарні. Лариса — особливо мила, а він на них поглянув, як на меблі. Козел. Кого ж він там порав, що вони з подругою “після тієї особи” такі нецікаві? Не маючи сили стримати цікавість, Тоня пішла вперед і зазирнула до кімнати. Лора спробувала зупинити подругу, але зупинити Тоню, коли та щось задумала — дуже непросто.
— О… — повільно промовила Тоня і простягнувши руку вперед сперлась нею об одвірок. — Яка несподівана зустріч…
Лора не знала, що саме бачить подруга, але побачене Тоню вразило. На її обличчі був подив, розчарування і якийсь незрозумілий жаль. У голові промайнула купа варіантів осіб, які могли б опинитись у цій кімнаті: однокласниці, одногрупниці, просто знайомі з селища. Цей клуб недалеко від метро Святошин і однойменної станції приміських електропоїздів, тож цілком можливо, що дівчата з їхнього селища можуть тут “підробляти”. На якусь мить у Лори промайнула думка, що, можливо, Тоня побачила там Іру чи, не дай Боже, свою матір, але вона швидко відігнала ці думки. Ніна Григорівна сьогодні на роботі. Іра з Юлею десь у місті…
Лора стояла у кількох метрах від дверей і чула кроки, що наближались. Взуття без підборів. Тоня підняла голову, дивлячись на когось перед собою. Когось вищого за неї. Вона вже зібралась підійти ближче і поглянути, хто ж там всередині, але почутий голос прошив тіло Лариси наскрізь крижаними списами… Цього не може бути…
— Ти думала, тільки в тебе є таємниці?
— Ні… Таємниці є у всіх. От тільки я навіть не здогадувалась, що твої виявляться ТАКИМИ… — відповіла Тоня глухим, нетиповим для неї голосом. Вона приголомшена…
Ноги Лариси понесли її вперед, вона хотіла переконатись, що вуха її не підвели…
Крок… Другий.. І вона побачила Руслана… Він стояв, гордовито посміхаючись до Тоні та защібаючи сорочку. Повільно Руслан перевів погляд на Лору. Її поява шокувала хлопця.
— Лора?.. — посмішка вмить зникла з його обличчя. — Що ти тут робиш?
— А ти?.. — тихо пролепетала вона, не вірячи своїм очам.
— Ти ж обіцяла, що нікуди не підеш з Тонею!
— Вчора… Я обіцяла за вчора… — знову ледь чутно сказала Лариса.
Руслан щойно був з тим чоловіком… І її не цікавило хто кого мав… Проте судячи з того, що він одягався, то його… Руслан спить з чоловіками, а потім з нею… Вона нічого не мала проти геїв, по правді кажучи, ще жодного не зустрічала, лише чула, але вони принаймні вступають у зв’язок з однією статтю… А Руслан… Чому? Як?
Передчуття її не підвело. Відсьогодні все буде вже не так…
Тоня ще перебувала під враженням, вона приголомшено дивилась на блондина, і не могла скласти до купи те, що щойно чула і бачила… Оце так поворот… Хто б міг подумати?..
— Ларисо, нам потрібно поговорити, — Руслан підійшов і, взявши дівчину за руки, повів до виходу. Приголомшена Лариса спочатку слухняно пішла за ним, а ближче до виходу почала пручатись, та хлопець був сильнішим за неї.
— Руслане, пусти мене.
— Я тобі все поясню.
— Мені не потрібні твої пояснення…
— Потрібні. Давай поговоримо на вулиці. П’ять хвилин. Дай мені п’ять хвилин.