Степан пустив її руку, зачинив авто, і вони пішли до Бакеро і Тоні, котрі стояли у декількох метрах від них на вищому майданчику. Лора йшла попереду, Степан за нею, трохи збоку. Величезна будівля клубу її лякала. Вона ніколи не була у подібних закладах, а ще Лариса картала себе за свій вибрик. Через хвіст… Через якийсь дурний хвіст і впертість, котра вирішила нагадати про себе, вона тепер почувається ніяково поруч з ним. Перед Русланом слід було показувати характер весь цей час, а не перед Степаном… Занурившись у думки, Лора не помітила першу сходинку, перечепилась і почала падати. Інстинктивно виставила руки вперед, рятуючи обличчя, але зустріч з бетонними плитами не відбулась, бо сильний ривок віддалив її від твердої поверхні. Степан. Він схопив дівчину за пояс джинсів правою рукою і смикнув її назад, прийнявши собі на груди. Ступив крок на назад, гасячи удар її тіла, і притис дівчину до себе, перемістивши руку їй на живіт . Все відбулось так швидко, що Бакеро і Тоня встигли лише роти відкрити від несподіванки. Лариса приголомшено дивилась на бетонні плити, зустріч з якими у неї мало не відбулась. Про наслідки цієї зустрічі думати не хотілось… Це було б жахливо… Серце навіжено калатало і невідомо від чого більше — від цього чудесного порятунку, чи від того, що її спина притиснута до міцного чоловічого тіла, а його рука розпласталася на її животі, викликаючи у ньому гарячу пульсацію.
— Обережно, Наядо, — сказав Степан їй на вухо, переводячи подих. Встиг.
— Дякую, — прошепотіла Лора і накрила його руку обома своїми руками, вчепившись правою “замком” між його пальців . Перевела подих. Вона дуже злякалась і зараз була ціла лише завдяки його блискавичній реакції…
— Ти ж дороги не бачиш. Мені не дивитись на тебе? Ти впевнена, що хочеш цього? — він усміхнувся.
— Ні… я й не хотіла, — відповіла Лора і одразу ж замовкла. Сказала зайве.
До них підскочила Тоня і поклала руки їй на плечі.
— Лоро, ну ти й даєш! Якби не Степан — вбилася б! Налякала мене мало не до смерті!
Лора лише розгублено усміхнулась до подруги.
— Бонд, ти красава, — Бакеро поплескав друга по плечу і засміявся. — А казав, що рука поранена.
— Бреше, нічого у нього там нема, — підхопила Тоня. — СИМУЛЯНТ!
— Та ну вас, — Степан відвернувся від них, притискаючи перелякану дівчину до себе.
Лариса точно знала, що приховують бинти. І якби Степан міг — він би підхопив її обома руками, а так тягнув однією і місця, де джинси врізались у шкіру в момент ривка, трохи припікали. Лора знала: там будуть синці. Переживе. Головне, що вона не впала… Потроху заспокоювалась. Їй дуже хотілось повернутись обличчям до Степана, уткнутись носом йому в груди і щоб він обійняв її, але не наважувалась так зробити…
— Схоже, що рятувати Ларису — твій обов’язок, — усміхнулась Тоня до Степана.
— Це через підбори, — сказав Бакеро. — Не уявляю, як ви на них ходите. Нога за ногу і на рівному місці можна ж вбитись. Жах!
— Та нормально на підборах ходити. Тут просто сходи дивні… — Тоня кивнула на бетонну конструкцію.
— Нормальні сходи… — не погоджувався Бакеро. Пішов до сходів, піднявся по них, спустився. Тоня пішла за ним, доводячи свою, протилежну, точку зору.
Степан поглянув на Лору, котра, прихиливши до нього голову, так само трималась за його руку.
— Ти як?
— Добре… — вона кивнула, хоча серце ще калатало.
— Ногу не підвернула?
— Ні. Я носком зачепилась за сходинку і… — Лора замовкла. Вона дивилась на вивіску і зовсім не дивилась собі під ноги, тому сходинку не помітила. Думала про свій страх, про хвіст, про реакцію Степана на нього, і те, що дозволяє собі поводитись не як завжди… З ним, чомусь, хотілось бути більш вільною…
— Може води?
— Води? Я не хочу пити… — Лариса не розуміла його питання.
— Щоб відволіктись.
— Ні, дякую, я не хочу, — її голос потроху ставав нормальним.
— Заспокоїлась?
— Так.
— Ми можемо йти?
— Можемо… — Лора кивнула, розуміючи, що зараз він її відпустить.
— Припиняйте свої обговорення. Пішли вже всередину, — сказав Степан.
— Пішли, — погодився Бакеро, підставляючи Тоні руку, за яку вона одразу ж вчепилась і “повисла” на ній. — Тільки Лоро, май на увазі, зала на другому поверсі, і до неї веде БАГАТО СХОДИНОК. Степане, я раджу не відпускати її від себе, бо щось я хвилююся. Ми тут зійшлись на думці, що все трапилось через те, що Русалки погано переміщаються суходолом. У них ноги не…
— Давай, шевели шестернями, радник, — Степан вказав Бакеро лівою рукою у напрямку входу і, перемістивши праву руку з живота Лори їй на талію, пішов з дівчиною слідом за циганом і сусідкою. Бакеро озирнувся, зміряв пару за ним оцінюючим поглядом і усміхнувся. Помирились.