— А що це за музика? Така прикольна, — поцікавилась Тоня, бо східні мелодії змінювали одна за одною.
— Таркан, щоб його… Його останній альбом “A-Acayipsin”, а саме ця пісня — “Hepsi Senin Mi”. Капець, яка приставуча. Задовбала вже мене. Ніяк не можу від неї відкараскатись. (Альбом вийшов 1994-го року. Пісня “Hepsi Senin Mi?” перезаписувалася співаком декілька разів з різним аранжуванням, ставши його візитівкою і більш відома всім як “Şıkıdım”, (Шикидим)). Я його в машині останнім часом слухаю, щоб приїлась вже, нарешті, і відчепилась, — сказав Бакеро. — Лоро, а тобі як, подобається? Ви не під нього свій танець живота танцювали?
— Ні… — тихо відповіла дівчина.
— Ні — не подобається чи ні — не під нього? — уточнив циган усміхаючись.
— Не під нього.
— У вас там більше виступів не планується? Бо я б викупив квитки на перший ряд, може і на два. Бонд, ти б пішов? Третій і четвертий ряди ще вільні.
Степан зиркнув на Бакеро, нічого не кажучи. Той задоволено усміхнувся, спостерігаючи за його реакцією.
— Не планується… — Лора відповідала тихо, заламуючи пальці.
— Шкода, — зітхнув Бакеро.
Степан опустив скло у дверцятах і виставив на дах мигалку, увімкнув її та, проїхавши ще трохи прямо, розвернувся прямо посеред проспекту Перемоги і заїхав на парковку перед клубом. (Проспект Перемоги — одна з найдовших магістралей Києва, довжина якого майже 12 км, рух транспорту ним здійснюється чотирма смугами у кожному напрямку. Тривалий час потоки не були розділені. Ця частина проспекту, перед клубом БІНГО, отримає розділовий бар’єр лише восени 1997, року.)
— О, он туди паркуйся, ближче до сходів, — Бакеро вказав ліворуч.
Степан запаркував авто, вимкнув мигалку, двигун. Приїхали.
— Ти що, мент? — запитала Тоня, спостерігаючи, як Степан забрав мигалку назад в салон.
— Ні, — сухо відповів він.
— А мигалка?..
— Просто мигалка, — Степан взяв цигарку і підкурив. Видихнув дим надвір.
Тоня хотіла ще запитати, але Бакеро вийшов з салону і вона переключила увагу на нього. Крізь тоноване скло Тоня бачила вдалині темний фасад і сяючі червоні літери, що складались у назву “БІНГО” на ньому.
Бакеро відчинив дверцята біля Тоні, допоміг їй вийти з салону. Він волів пошвидше залишити авто і забрати “зайві вуха”, щоб Степан зміг поговорити з Ларисою наодинці і владнати… що б там між ними не сталось, бо нормально погуляти не вийде, якщо ці двоє будуть дутись.
Тоня одразу ж взяла Бакеро під руку, і вони, про щось розмовляючи, піднялись сходинками на вищий майданчик, де збирались люди. Зупинились біля одного з горщиків з квітами. Дівчина розглядала захоплено темно-синій фасад і букви, котрі сяяли і манили. Вперше в житті вона ввечері перед нічним клубом, в Києві, і невдовзі вона опиниться всередині. Емоції шкалили. Було трохи страшнувато — все нове і незнайоме, але ж вона прийшла сюди не сама, а з тими, хто допоможе розібратись що до чого. Бакеро їй щось розповідав і дівчина хіхікала, слухаючи його. Кількість людей довкола збільшувалась, приходили цілі компанії. Хтось прийшов на дискотеку, хтось пограти…
Степан не поспішав виходити з машини. Він курив. Лора принишкла на задньому сидінні. Вона не знала що їй робити: виходити самій чи чекати Степана? Несміливо спробувала відкрити дверцята, але вони не піддавались. Про існування центрального замка дівчина ще не знала.
— Ларисо, давай домовимося, — видихаючи дим, сказав Степан. Він почув її намагання відчинити дверцята, тому і заговорив.
— Домовимося про що?..
— Якщо тобі щось не подобається — ти просто про це кажеш, а не починаєш виставляти ультиматуми. Бо так не піде.
— А коли я… — почала Лора і осіклась. Згадала свої слова: ”Якщо мій зовнішній вигляд тобі не подобається — ти можеш не дивитись на мене, або не брати з собою”. Навіщо вона це сказала йому?..
— Ти могла обмежитись поясненням про спеку. І, зрештою, ти ж знайшла спосіб прибрати хвіст, не розпускаючи його, — він говорив повільно, затягуючись.
Голос Степана звучав холодно. Навіть дивно, як міняється його звучання в залежності від настрою, чи це вона його так сприймає? Лариса бачила у дзеркалі заднього виду його обличчя — напружене і зосереджене, оповите клубами диму. Він дивився на щось на вулиці, але відчувши її погляд подивився у дзеркало.
— Чому тобі не подобається ця зачіска? — запитала Лора зустрівшись з ним поглядом.
— Я не вважаю це зачіскою. Просто зібране докупи волосся, — він відвів очі, поклав недопалок у попільничку і підкурив іншу цигарку. Такі слова образили Лору.
— Це зачіска. І її не так просто робити, бо потрібно зібрати волосся так, щоб було рівно, без “півнів”.
— Ларисо… Я не збираюся зараз з тобою обговорювати зачіски. Тобі щось не подобається — ти про це кажеш. Все. Крапка.
— Мені не подобається, що ти не пояснюєш причини такого свого ставлення до цієї зачіски, — наполегливо повторила Лора, дивуючись своїй сміливості.
— Для чого? — він поглянув у дзеркало.
— Я хочу зрозуміти чому і тоді…
— Тобі не потрібно мене розуміти. Це зайве, — він кивнув і, відчинивши дверцята, вийшов з машини. Докурив вже на вулиці, спершись на капот. Коли Степан відчинив задні дверцята, то Лора розвернулася до нього. Він, намагаючись не зустрічатись з нею поглядом, допоміг їй вийти і, не пускаючи її руки, запитав. — Ми домовились?
— Так… — Лора вирішила, що краще зараз просто погодитись і не нагнітати.
— От і добре.