Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 37

Валентина прийшла ввечері. Сіли на вулиці. Тетяна принесла чай і залишила їх самих. Гостя принесла з собою домашньої здоби і нові гарненькі брязкальця. Пояснивши, що купила, як тільки почула про дитину і чекала нагоди занести. Розповіла про себе: влаштувалася на роботу по спеціальності — працює бухгалтером; зустрічається з чоловіком з райцентру, він вдівець, є дитина, кличе заміж. Дякувала Ларисі, що тоді допомогла їй у її гінекологічній проблемі. Лариса посміхалась і казала, що її заслуги в цьому немає, то все Степан… Нависла пауза, яку порушило пхикання малої — зголодніла. Було видно, що Валентина хоче побачити малу, але не зазирала.

Лариса взяла доньку на руки.

— Ти ж не проти, якщо я її погодую при тобі? — поцікавилась у гості. Звісно, що ні.

Годуючи Меланію, розповіла про перепалку з Юлькою Горбач, і Валентина її заспокоїла: Андрію — не до сестри. Вирішував питання вагітності чергової своєї продавчині. Дівчина вперта і смілива, не погоджувалася на аборт і він мав через це клопіт, бо та виявилася з блатними родичами. Поставили йому умову: розлучитись і розписатися з нею. Нехай фіктивно, але хотіли, щоб дитина народилась у шлюбі. О, на фоні цієї проблеми словесна перепалка Юлі з нею була дитячою забавкою.

Коли Лора, погодувавши, підняла доньку вертикально, щоб вийшло повітря, Валя, як заворожена, поглянула на дитину. Вона бачила Степана не один раз і добре знала його зовнішність. Звісно, впізнала в дитині його риси і питально поглянула на Ларису, що притулилась обличчям до Меланії. 

— Мені ніхто не повірить… — промовила майже пошепки Лора.

— А він знає?

— Знає… — вона кивнула і поцілувала голівку донечки, котра починала дрімати на материнському плечі. — Ти ж чула, що з ним трапилося…

— Його літак впав у джунглях. Але ж його знайшли! — Валя усміхнулася.

— За нього хочуть великий викуп… — Лариса стала сумною при згадці викупу. П’ять мільйонів доларів — і суму не скидали. 

Іноді Лора зустрічала у центрі Хризонівну і та демонстративно відверталася від неї. Не підходила. Навіщо? Колишня вчителька і так була про неї невисокої думки, а тепер, коли Лариса приїхала з дитиною — жінка лише отримала підтвердження своїх думок стосовно неї. І вона б не повірила словам Лариси, що Меланія — її правнучка… хіба що це їй скаже сам Степан.

В один з приїздів Романа Лора попросила його привезти ДНКа… Роман взяв ключ від під’їзду і наступного тижня фікус приїхав до неї в селище. Адвокат сказав, що, як вона і просила, на місці рослини лишив пакет з цукерками і записку “Дякую, я вже вдома. Ваш фікус”.

Час тягнувся повільно і важко. Невідомість обпікала серце, і тільки маленька Меланія допомагала Ларисі триматися. Радуючи її своїми зеленими оченятами. Час від часу приїздили Костик з Валерієм і Оленою. Розповідали, хто як з групи зараз влаштувався, витягали Лору з двору на прогулянки до лісу. Ліс викликав у неї змішані почуття, нагадуючи про Степана. Він дуже любив гуляти лісом. Не мав на це багато часу, але ДУЖЕ любив.

Тетяна ще зрідка їздила зустрічатися з Єгором, але Лора бачила, що між сестрою і Костиком відбувалось особливе спілкування. Коли йшли на прогулянку до лісу — Костик з Тетяною відставали і брели позаду. Ми просто розмовляємо — такою була їхня відповідь щоразу. Добре, розмовляйте.

Минуло літо. Прийшла осінь. Роман приїздив до селища раз на місяць. Він би приїздив і ще рідше, бо нестерпно було бачити, як згасає погляд Лариси, коли вона чує, що новин нема… Меланія підросла, їй було вже п’ять місяців і вона крутила головою на всі боки, беззубою усміхаючись і намагаючись сідати, але завалювалася та переверталася на бік, незадоволено пихтіла, намагалася звестись, та ще не могла цього зробити без допомоги. Не плакала і намагалася сісти знову.

— Вперта, як і її батько, — усміхнувся Роман, спостерігаючи за малою.

— Так… — Лора вклала доньку на подушку, з якої та знову почала хилитись вбік, — Міло, ну що ти робиш?

— Ну точно, як Степан, — Роман засміявся.

— Чому Фурія не хоче заплатити за нього? Невже він не достатньо заробив для неї? — тихо запитала Лора, взявши малу на руки.

— Річ у тім, що у FARC знають про  Степанове заняття, що він возив зброю для них і для Африки. Тепер вони не хочуть грошей. Хочуть зброю.

— У Фурії немає зброї?

— Особисто у неї, думаю, що нема. Потрібно домовлятися. Ігор казав, що з цим і є головна проблема. Вони вимагають танки, різні, стрілецьку зброю і боєприпаси. Вага танка така, що для кожного потрібен окремий літак, а для всього іншого — ще один борт. Закрутили так, що у Фурії мозок закипає. Степан би розплутав цей ребус, але… він не з нею.

— Навіщо їм танки? — здивовано запитала Лариса.

— Не знаю, — Роман знизав плечами.

Лора насупилась. Навряд чи колумбійські наркокартелі готуються до повномасштабної війни, такої, котра тривала зараз в Африці. Навіщо тоді їм танки? Дивна вимога, хіба що… той, хто її висував знав наперед, що Фурії буде важко її виконати одразу. Вона замислено поглянула на Романа і він це помітив.

— Що таке, Лоро?

— А ти не думаєш, що ця вимога — це затягування часу?

— Для чого?

— Я не знаю… Але це якось дивно. Степан казав, що загони FARC дуже мобільні, вони швидко пересуваються стежками у джунглях, і для таких загонів найкраще підходить стрілецька зброя чи там… гранатомети. Але — не танки… Що вони будуть з ними робити? Охороняти поля коки?

— Значить, для чогось потрібні. Навіщо ж тоді просити? На щось же вони розраховують?

Лора не стала розвивати цю тему, але всередині з’явилося дивне відчуття того, що Степан приклав руку до цієї дивної вимоги. Хоча, як? Він же — заручник…

Коментарі з Facebook