В травні у родині Пилявець сталася біда…
Старша сестра Олени, та, що була вчителькою танців, жила у цивільному шлюбі з чоловіком набагато старшим за неї. І якось, теплим травневим вечором, вони поверталися додому з дня народження своїх друзів. Йшли повільно, розмовляючи про різні милі дрібнички і на пішохідному переході, біля самого їхнього будинку, їх обох збив п’яний водій… Чоловік від отриманих травм помер на місці. У сестри був струс мозку, закритий перелом лівої руки і численні забої м’яких тканин. Здійснивши наїзд на пішоходів, авто врізалось у дерево і п’яний водій випав з салону. Тікати не міг, бо не тримався на ногах. Перехожі викликали швидку допомогу і міліцію.
Пролежавши кілька тижні у лікарні, вона повернулася додому, але діти померлого цивільного чоловіка вже в’їхали до квартири і люб’язно дозволили їй зібрати особисті речі та попросили залишити квартиру. Вона була НІХТО. Співмешканка… Звісно, що після всього дівчина повернулася додому, до батьків. А там — Лора…
Це було 8 червня. У Романа в той день було кілька судових засідань. Обіцяв зазирнути ввечері.
Лариса, незважаючи на заперечення і вмовляння, спакувала речі. Вона розуміла, що мусить піти. Хоча батьки і розклали крісло для старшої доньки у своїй кімнаті — Лора почувалася некомфортно. Думала викликати таксі і поїхати на квартиру Степана. Для себе вирішила, що якщо мовчати, то можна переночувати, а далі буде видно.
Пішла в туалет. Вийшла, тягнуло знову. І знову… Тітка Тамара, спостерігаючи за нею, похитала головою.
— Я так думаю, Лоро, що ні на яку квартиру Степана ти зараз не поїдеш.
— Чому? — запитала, скривившись і взявшись рукою за живіт.
— Бо поїдемо ми зараз з тобою до пологового…
Ввечері 8 червня Ларису привезли до пологового будинку, а близько другої години ночі, 9 червня, в середу, на день народження Степана, народилась Меланія — рівно 3 кг і 50 см зросту. Як він і хотів: подарунок йому на день народження.
Новонароджену дівчинку вклали Лорі на живіт, накрили ковдрами і залишили на дві години. Лариса пригортала дитину і з завмиранням серця розглядала їхню із Степаном доньку, що тягнула до рота руку і чи́хала, прочищаючи дихальні шляхи. Маленьке червоне личко у змазці видавалось їй наймилішим у світі, бо у ньому вона бачила такі знайомі і рідні риси… При одній думці про Степана з очей потекли сльози.
— Матусю, чому плачеш? Не потрібно, така у тебе гарненька доця, — промовляла до неї акушерка, — так добре пологи пройшли. Така ти молодець і от вирішила поплакати. Ну чого ти? Там вже і татусь ваш у приймальному всіх на вуха поставив.
На якусь мить серце закалатало, а потім Лора зрозуміла, що, мабуть, там Роман…
Таки то був він. Лорі виділили окрему палату і він отримав дозвіл її навідувати. Хотів винайняти для Лариси і дитини будинок, але вона, несподівано, заявила про своє бажання повернутися додому. Хоч як він не намагався її вмовити цього не робити — Лора була непохитною. В середу вдень він відмінив частину зустрічей і поїхав до Людмили Василівни додому повідомити новину — вона бабуся. Жінка хапалася за серце і витирала сльози радості. Володимир був приголомшений новиною, як і Тетяна.
— А хто батько? — запитала Тетяна.
— Яка різниця, — махнула на неї матір, — головне, що дитятко народилося здоровим. Давай краще кімнату готувати для Лори і онучечки. Переїдеш до мене.
— Добре… — насторожено промовила Таня і пішла до кімнати.
— Дійсно, а хто батько? — перепитав Володимир. Він вже трохи випив до приїзду Романа, а тепер збирався піти додати ще, — я так розумію, що байстрючка не від тебе.
— Якщо Лариса вважатиме за потрібне, то скаже, — примруживши погляд сказав Роман. П’яний дід викликав у нього сумніви щодо правильності прийнятого Ларисою рішення. Дуже хотілося піти до Хризонівни і попросити її прийняти у себе Лору з правнучкою — НЕ МОЖНА. Та і стара навряд чи повірить…
— Я ж казав тобі, що принесе у пелені — от і дочекалася! — кричав захмілілий Володимир.
— Та закрий ти вже свого рота! Не тобі принесла, а мені! Буду няньчити, а ти очі свої залив, то йди вже, та не варнякай!
— Ні… Ще не залив… Ще треба піти за байстрючку випити… — і, хитаючись, він пішов з кухні.
— Щось чутно про Степана? — тихенько запитала Людмила у Романа, коли вони залишились вдвох.
— Перемовини йдуть важко. Вони хочуть просто величезні гроші. Залучили вже досвідчених у таких справах людей, але перемовини буксують і вони також змінили контактну особу.
— Багато хочуть?
— П’ять мільйонів… доларів.
Людмила прикрила рота рукою.
— І ціну не бажають зменшувати…