Середа добігла кінця, четвер і от уже п’ятниця… Степан їде. Лариса не могла вночі спати від хвилювання. І навіть під ранок сон її не здолав. Вона намагалася не плакати, але поодинокі сльози все одно знаходили собі вихід, і Степан горнув її до себе, намагаючись заспокоїти.
— Я приїду у квітні. 2 числа у бабусі день народження. Не ювілей, але я про нього повідомляв Фурію заздалегідь і я обов’язково до тебе приїду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю, — заспокоював він засмучену Ларису і вкривав її тіло поцілунками. Не хотів їхати від неї, але можливості лишитися не було.
Збираючись повертатися на квартиру до родини Пилявець, Лора складала свої речі до сумки. Оскільки там панував безлад — вирішила вийняти з неї все і скласти заново. Витрусивши вміст сумки на ліжко, побачила серед речей пакет, з якого випали прикраси. Лора сіла на край ліжка і втупила погляд у коштовності. Степан, зайшовши до спальні, зупинився у дверях і спостерігав, як вона приголомшено дивилась на коштовності, що лишила тоді в його квартирі і обережно торкалась їх рукою.
— Тобі допомогти? — поцікавився він.
— Чому ти не сказав мені, що вони у сумці? — Лора озирнулася на нього.
— Думав, що ти їх бачила і вирішила не одягати.
— Я не бачила…
Він підійшов і, ставши перед нею на одне коліно, взяв з купки прикрас браслет. Почав зосереджено застібати його на її зап’ясті, за ним ланцюжок з підвіскою… потім розкрив подарунок і застібнув ще один ланцюжок довкола її шиї. Каблучки… Степан взяв їх у руку і пильно поглянув на Лору. Вона несміливо взяла просто золоту каблучку, але вона спадала з безіменного пальця і навіть з середнього… Дуже схудла. Каблучки не одягли, і сяючий діамант поглинув паперовий подарунковий пакет. Лариса трохи з того засмутилася, але намагалася не подавати виду. Лишились сережки… Їх вона одягнула сама.
— Моя Наяда, — сказав Степан, так само стоячи перед Лорою на коліні і милуючись нею. За цей неповний тиждень Лариса змінилась — вона ожила, з’явився ледь помітний рум’янець і радісний блиск в очах.
— Ми будемо тебе чекати, — Лора усміхнулась і поклала руку на живіт.
— Я приїду. Ви — мої найважливіші дівчатка у житті…
Степан відвіз Ларису до Олени. Вона не плакала — тримала дане йому слово не хвилюватися. Він їхав, лишаючи їй достатнє фінансове забезпечення у вигляді готівки в гривнях і доларах, а також доступ до сейфа. За час їхнього спілкування знав, що Лариса не робить безглуздих покупок, тому довіряв досить пристойну суму, що містив в собі сейф. До того ж сейф був не єдиний. Просив не економити на собі, купувати те, що хочеться: малину, манго, фуа гра… але Лора вже перед дипломом до малини охолола. Хотіла м’яса.
Відвізши “своїх найважливіших дівчаток”, Степан поїхав до Романа, в якого пробув декілька годин і вже від нього — попрямував в аеропорт.
У лютому Лариса складе державні іспити і у перших числах березня 1999 року отримає диплом з відзнакою. Як і Олена, з якою вони вирішать потім піти на курси косметологів — такі знання ніколи не зайві для дівчат, хоча б для себе.
Якось, повернувшись з курсів ввечері, почули як батько Олени обговорював з дружиною почуту у телевізорі новину: у Колумбії, члени FARC, стратили трьох американських активістів руху за права індіанців — вони займались захистом прав корінних народів, а саме працювали з народом U’Wa. Активісти займалися будівництвом школи для дітей U’Wa і боролися проти вторгнення на їхню територію транснаціональних нафтових корпорацій. Їх було звинувачено у приналежності до ЦРУ і страчено… Страта була майже всюди засуджена і серйозно підірвала репутацію FARC.
Лора помітно захвилювалася, почувши новину, але заспокоїла себе тим, що Степан — не американець, і навряд чи він займався б там індіанцями… Проте всередині поповз холодок.
Прийшов квітень і Степан не приїхав… Вона вигадувала різні виправдання тому, що Степан не дотримав слова… і грип, і вередлива Хризонівна… Навіть приходили думки про те, що він знайшов собі іншу, але фраза, що “вони найважливіші дівчатка” поки що заспокоювала її.
Мама Олени порадила купувати потроху речі для дитини. Тому Лора зазирала у різні крамнички і на базарчики. Іноді робила це з Оленою. На одному такому базарі Лора зустріла Ніну Григорівну.
— Ларисо, це ти? — жінка здивовано зупинилася, оглядаючи її круленький живіт. Він був невеликий, але помітний, — ти вийшла заміж?!
— Здрастуйте, Ніно Григорівно, ні, не вийшла… — Лора усміхнулася.
— Але як я бачу у тебе все добре. Коли тобі термін народжувати?
— На початку червня.
— О, то зовсім скоро. Ти мамі дзвониш?
— Так, коли вона на зміні.
— Новини знаєш?
— Які?
— Вона тобі про Бондарів не казала?
— Ні… — Лариса поклала руку на живіт, відчуваючи як він напружився.
— Ну, у Хризонівни ж день народження 2 квітня, ти ж знаєш…
— Знаю.
— Степан мав приїхати, а не зміг — його літак впав у джунглях, з ними є зв’язок, зараз триває рятувальна операція, пізніше вже приїде вітати її особисто. Тому поки що приїхала його наречена — Маргарита, ду-у-уже симпатична блондинка. Привітала її, погостювала три дні і поїхала.
— Його хто? — приголомшено запитала Лора.
— Наречена, — усміхнулася Ніна, — у тебе ж тепер своє життя, а в нього своє. О, ми ж з Андрієм телефон провели. Зараз я тобі напишу номер, — не помічаючи як змінилося обличчя Лори, жінка продовжувала говорити. А Ларисі захитався світ. Наречена Степана? А хто ж тоді вона? І як же тоді “найважливіші дівчатка у житті” ?.. Ігри Фурії? Чи справді наречена?