Лора відхилила голову і їхні обличчя опинилися майже впритул. Вони мовчки дивилися в очі одне одному і Лора першою поцілувала Степана, несила опиратися потягу до нього. Вона не бачила його майже п’ять місяців і дуже сильно за ним скучила.
— Ти впевнена, що можна? — прошепотів він, опускаючись з цілунками на її шию.
— Якщо обережно… — відповіла Лора, відчуваючи як її серцебиття прискорилось і мільйони мурашок розбігалися по шкірі, викликаючи м’яке тремтіння, що охоплювало її руки та ноги, дихання збилося, а по животу розлився пульсуючий жар… Степан повернувся до її губ, поцілував і зупинився, пильно поглянувши на Лору. Він не поспішав, хоч і бачив її збудження, а вона тонула в його гетерохромних очах і хотіла його, забувши про все на світі… навіть про те, що він не обіцяв їй бути вірним і хто вони одне одному тепер — не зрозуміло…
Вони не виходили з квартири весь день… кохалися, готували разом їжу, обідали, вечеряли… багато розмовляли. Все було, як колись. Степан розпитував Ларису про навчання — вона розповідала. Про переїзди з лікарні в лікарню, про практику на швидкій допомозі, про різні цікаві випадки… Про те, як їздила до батька Бакеро на хутір повідомити новину про народження Даринки, як холодно з нею говорила Тоня, як майор Смірнов з одного погляду вирахував, що вона вагітна… Про те, як бачила Романа і Ігоря і як не наважилася попросити їх про допомогу…
Степан слухав і жалкував про те, що не був з нею весь цей час, але не озвучував свого жалю… Про дзвінок Лори в Англію він знав… і те, як говорила Тоня про Ларису йому тоді дуже не сподобалось, і знову не став нічого Лорі про це говорити. Він слухав… Лариса розповідала про те, як саме дізналася про вагітність її мама, про нараду ліцеїстів, про таку потрібну їй допомогу від них. Як ліцеїсти знаходять їй зараз можливості підробітку і як староста, несподівано, стільки для неї робить… Навіть не думала, що отримає допомогу від чужих, по суті, людей… і як жалкувала про рішення прийняте зопалу — лишити ключі в квартирі… А як жив він? Степан відмахнувся, що його візити до Колумбії і перемовини з FARC не варті її уваги, до того ж Фурія не дуже задоволена результатами. Хоче спростити схему кожного разу все більше й більше.
Говорити Ларисі про Африку?.. Там, очікувано, все спалахнуло. У Конго воюють всі, кому не лінь… У Сомалі, Еритреї і Ефіопії без особливих змін… Сьєрра-Леоне, Ліберія… Загострення ситуації в Югославії… — про це Лорі говорити точно не варто, особливо, в її теперішньому стані…
І Степан розповідав їй про неймовірну природу Колумбії, про те, які там гарні і цікаві рослини, включаючи коку, що їй би сподобалося те різноманіття квітів, птахів і тварин… Розповідав, як вразила його зустріч з колібрі, які вони гарні і незвичайні. Такі маленькі і такі сильні водночас. Про форми і довжини їхніх дзьобів, про колір пір’я…
Усміхався, говорив невимушено і намагався обходити можливу згадку про те, що його Наяда весь цей час була ТУТ сама, без нього, а він ТАМ — був не сам… у нього була Марго… нічого серйозного, та все ж у нього була інша жінка. Майже весь цей час… І там, у Москві, він встиг вже зовсім забути це приємне відчуття спокою, котре він відчував поруч з Лорою… Забув. І так приємно було переживати його знову. Лора його чекала, а він… при цій думці стискало груди і сумління нагадувало про себе. Але не варто її хвилювати… зараз їй про це знати просто не треба.
Ранок понеділка настав для них пізно, майже опівдні. Міг бути і пізніше, але у двері подзвонили. Лора наполохано поглянула на Степана.
— Не хвилюйся, мАла. Думаю, що це Роман. Хоче поміняти машини… Я зараз, — Степан встав з ліжка, одягнув джинси і, одягаючи на ходу футболку з довгим рукавом, пішов з кімнати.
Він не помилився. Це таки був Роман.
— Привіт! Як воно нічого? — друг весело привітався з сонним Степаном, — бачу, що я трохи невчасно. Давай мінятися ключами і я погнав.
— Привіт. Слухай… тут таке діло… Мені потрібна твоя машина до п’ятниці.
— Моя? — Роман здивувався і засміявся, — брате, твоя більша, в ній зручніше… я неодноразово перевіряв. Та й ти, мабуть, теж.
— Зроби мені таку ласку…
— Добре. Звари мені кави і я погоджуся їздити на твоїй тачці до п’ятниці. А може і до літа.
— Романе, я зараз абсолютно не хочу варити каву навіть собі…
— А доведеться, — Роман прошмигнув до квартири, — я хочу знати чому ти хочеш мій Мерсик, замість свого Крейсера.
— Послухай, давай у п’ятницю я прижену тобі машину і все поясню. Не зараз, — Степан насуплено поглянув на друга, і Роман на мить застиг, оцінюючи ситуацію.
— Добре… — протяг він і поглянув на другий поверх квартири, де була спальня, — у Лори якісь проблеми?
— У п’ятницю.
— Домовилися… — Роман підійшов до дверей. — А твій телефон? Він тобі не потрібен?
— Ні.
Роман замислено поглянув на друга, знову на другий поверх і пішов нічого не сказавши.
У вівторок Степан повіз Лору до лабораторії здавати аналізи. Потім поїхали в магазин — малина. Свіжа і джем.
У середу Руслана Андріївна зацікавлено оглянула пару, що прийшла до неї і, усміхаючись, відзначила, що гемоглобін почав підніматися. Степан задавав багато питань і ті, що хвилювали його найбільше задав лікарці вже наодинці. Вона не бачила причин для переривання вагітності. Так, плід трохи відстає у розвитку, але зараз, коли гемоглобін пішов вгору, вона переконана, що дитина надолужить втрачене. Після почутого зайва турбота Зої про його “неповноцінну” дитину стала неприємною…