Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 35

Степан озирнувся до Лори, і вона дістала з сумки обмінну карту. Бачачи знайому документацію Зоя вигнула брову, але нічого не сказала. Вона мовчки проглянула записи, переглянула аналізи. За цей місяць гемоглобін вдалося підняти до 87 г/л, але це все одно було мало.

— Скільки ваги ти втратила від початку вагітності?

— Майже шість кіло… — тихо відповіла Лора.

— Коли робила останнє УЗД? 26 грудня?

— Так…

— Зараз зробимо повторне… Йдіть за мною.

Зоя була серйозна і мовчазна, проводячи обстеження. Степан сидів з іншого боку від Лори і не відводив очей від екрану. Він бачив чорно-біле зображення дитини на екрані і відчуття нереальності подій не полишало його. Розглядав напівпрозорі маленькі ручки, ніжки, голову, хребет… якісь незрозумілі тіні і світліші ділянки, що були внутрішніми органами… дитина… його дитина. Він був переконаний, що ніколи не захоче дітей, але тепер… споглядаючи на екрані маленькі пальчики і зігнуте тільце — Степан дуже хотів, щоб ця дитина побачила світ.

— Ти вже знаєш стать? — запитала Зоя Ларису.

— Дівчинка…

— Так, це дівчинка. Але з твоєю анемією слід негайно закінчувати… ти ж розумієш чим це загрожує? — промовила лікарка холодно.

— Так… — видавила з себе Лора, намагаючись не заплакати. Степан взяв її за руку і схилившись поцілував у щоку. Звісно, що Лора, котра готувалася до держіспитів і йшла на диплом з відзнакою знала, що анемія може призвести до відшарування плаценти, до викидня, до затримки розвитку плоду… розуміла небезпеку для себе після пологів, але всіх її старань було недостатньо. Дієві ліки коштували занадто дорого… але тепер, коли приїхав Степан, вона сподівалася, що він допоможе їй з лікуванням, адже новину про її вагітність він сприйняв добре.

Зоя трохи відкоригувала призначення своєї колеги, додавши ще один препарат на окремому аркуші, але, як бачила Лариса, зробила це більше для годиться, бо це був аналог одного з тих, що вже призначила її лікарка — Руслана Андріївна. Коли Лора і Степан вже йшли до машини — Зоя відізвала його вбік на пару слів.

— Це твоя дитина? — запитала тихо Зоя.

— Моя.

— Ти певен?

— Звісно, що певен. Я навіть знаю день і час коли це сталося.

— Якщо це так, то у мене для тебе невтішні новини… У неї анемія триває вже занадто довго. Лікування, як я бачу, не діє. Плід відстає у розвитку. Високий ризик того, що дитина буде з відхиленнями… Я б радила перервати цю вагітність, підлікувати Ларису і спробувати ще раз.

— Це такий медичний жарт? — Степан скривився і з недовірою поглянув на Зою.

— Бонд, які жарти? Навіщо тобі неповноцінна дитина?

Він озирнувся на Лору, що стояла на достатній відстані, щоб не чути цю їхню розмову. Вона розгублено розглядала якісь інформаційні стенди на стіні. Відчувши на собі його погляд, поглянула на нього і несміливо усміхнулася — він усміхнувся їй у відповідь.

— Я подумаю. Дякую, Зоє. Будь ласка, нікому не кажи про наш візит, щоб ніхто ніколи нічого не дізнався.

— Добре. Я — могила, — Зоя жестом зобразила, ніби зачиняє рота, — як надумаєш — маякни, я все зроблю швидко і безболісно.

— Добре. Дякую. Бувай, — Степан кивнув їй і пішов до Лариси. Це був останній раз, коли він звернувся до Зої, як до лікаря, по допомогу.

Коментарі з Facebook