Лариса здивовано поглянула на синій мерседес, до якого вони підійшли.
— А це не… — почала вона.
— Так, це машина Романа. На моїй він поїхав до Канева, разом з моїм телефоном.
— Навіщо?
— Бо там маячки — Степан відчинив їй дверцята.
— Тобто… тебе тут немає?
— Немає, — він усміхнувся.
— Вона повірить? — запитала Лора, маючи на увазі Фурію.
— Побачимо. Цього разу за мною не встановили хвіст. Сподіваюся, що повірить.
— І часто ти… так робиш?
— Ні, нечасто. Як правило, я або витягаю батарейку з маячка, або замотую його у фольгу, щоб сигнал не йшов, але це не теперішній випадок. Зараз вона має знати, що я не в місті.
Лора нічого не відповіла і сіла в салон авто. Степан сів на місце водія і мовчки дістав з кишені куртки ключницю. Побачити, що він користується її маленьким подарунком було приємно. Степан відчепив від карабіна Ларисину в’язку ключів і, розвернувшись до неї, вклав ключі у її долоню.
— Я хочу, щоб у тебе був доступ до квартири. Ти знаєш, що у спальні, в шафі, є сейф. В ньому гроші. Код — твоя дата народження: рік, місяць, число…
— Степане…
— Будь ласка, залиш ключі в себе. Коли будеш у квартирі — не розмовляй. Жодного слова. Запам’ятала?
— Так…
— Добре. І ще… тобі передавав привіт старий знайомий.
— Хто?
— ДНКа…
— ДН.. — Лора усміхнулася, згадавши, що Степан називав так фікуси, — я не могла залишити їх у квартирі… зізнаюсь, я тоді погарячкувала… ти пішов і я теж хотіла піти… — вона зітхнула, — коли дізналася, що вагітна — я дуже шкодувала, що не маю ключів…
Степан насупився слухаючи її.
— Особливо сильно я жалкувала про це, коли бачила ціну на вітаміни і ліки… а ще… мені постійно хочеться малини…
— Малини? — перепитав Степан і завів двигун. — Давай пошукаємо.
— Я згодна і на джем… — сказала Лора і винувато прикусила губу. Вони виїхали з двору і поїхали у напрямку Севастопольської площі. Дорогою Степан знайшов таки малину… і джем.
Медсестра у приймальному відділенні оглянула їх згори вниз.
— А ви хто?
— Скажіть Зої Петрівні, що прийшов зведений брат.
— Брат?.. — перепитала медсестра і не поспішала нічого робити.
— ТАК. БРАТ. Подзвоніть їй, будь ласка.
Лора взяла його за руку, намагаючись заспокоїти. Він зітхнув, ледь стримуючи роздратування.
— Я зараз наберу… — повільно промовила медсестра, все ж беручи телефонну трубку.
Згодом, Зоя з’явилася у коридорі. Вона усміхнулась і кинулася обіймати Степана у приймальному під здивованим поглядом медсестер.
— Пропажа, як я рада тебе бачити! Що з рукою? Знову тебе десь не там носило?— промовила вона і відпустила його з обіймів.
— Ні, це я в бабусі. Опік. Пусте.
— Лоро, і тебе рада бачити, — Зоя усміхнулася до Лариси, — Але щось ти ну зовсім бліда…
— От про це ми і приїхали поговорити, — сказав Степан і Зоя запросила їх слідувати за нею.
— Я слухаю, — сказала вона зачинивши двері оглядової.
— Зоє, обіцяй, що ти нікому не скажеш про те, що зараз дізнаєшся, особливо Ігорю. Все має лишитись у таємниці.
— Бонд, ти мене лякаєш…
— ЦЕ дуже серйозно. Якщо Фурія довідається — буде катастрофа.
— Я зрозуміла… Мовчатиму. Що трапилось?