Вже у машині, відійшовши трохи від розмови з Зоєю, він заговорив до Лори, котра доїдала таку омріяну нею малину серед зими.
— Я так розумію, що лікарка, котра веде тебе зараз, призначила вірне лікування.
— Так, — Лора кивнула. — Зоя додала лише аналог.
— І вона приймає десь близенько біля квартири Пилявець, так?
— Так. І Руслана Андріївна — це знайома хрещеної нашої старости… Чому ти питаєш?
— Я подумав, що їздити до Зої тобі буде далеко, то, мабуть, краще, спостерігатись у тої лікарки. Коли у тебе наступний візит до Руслани Андріївни?
— У середу.
— Можна піти з тобою?
— Можна, — Лора усміхнулася. Вона про це мріяла… — тільки мені у вівторок потрібно буде ще аналізи здати.
— Здамо, — Степан теж усміхнувся, — а зараз заїдемо в аптеку, купимо все необхідне і почнемо насичувати тебе залізом.
Після аптеки вони заїхали ще до магазину, купили продуктів, а потім поїхали на квартиру до Ігоря. Це була двоповерхова квартира на Подолі у старому будинку, котра дісталась Ігорю у спадок від його діда по лінії матері і в якій він нещодавно закінчив робити ремонт.
Степан приготував вечерю: рибу і салат. Він нагадав їй про ліки, а Лариса після вечері оглянула його руку.
— Кишки не лізуть? — запитав він, дивлячись на її зосереджене обличчя.
— Ні, — Лора усміхнулася, — але слід обробляти рани, щоб не потрапила інфекція.
— Хвилюватись немає причин — я в надійних руках найкращої студентки фельдшерського відділення, — Степан теж усміхнувся
— Ну не найкращої… — Лора засоромилася.
— Найгарнішої, так точно.
— Дякую…
Лора обробила опік, прийняла душ і, лиш вклавши голову йому на груди, заснула. Втомилась. Слабкість. А Степан довго не міг заснути. Він лежав обіймаючи її і прислухаючись до ледь чутного дихання Лариси. Слова Зої про те, що “дитина буде з відхиленнями… неповноцінна” лунали в його голові. Лікування не діє… та його і не було досі! Вчинити так, як запропонувала давня знайома, він не міг. Це ж лише її припущення… Він не згоден, а Лора тим більше буде проти аборту. І як? Це ж вже сформована дитина… Степан аж смикнувся від цієї думки. Ні… З дитиною все має бути добре. До того ж та, інша лікарка, не пропонувала переривати вагітність… значить надія, що дівчинка народиться нормальною — є. Можливо, слабкою фізично, але без відхилень у розвитку… ніби на доказ цього Степан відчув легенький поштовх у бік. Потім ще один. Усміхнувся. Потрібно буде завтра запитати у Лори чи давно мала бешкетує…
Вранці Лора прокинулась першою. Степан поруч — і це не сон… Вона так давно не прокидалась в його обіймах… раділа його присутності та ніжилась в теплі його тіла. І нехай це була чужа квартира, бо в його їм бути не можна, нехай це ненадовго і скоро він поїде — Лариса тішилася з того, що тут і тепер Степан поруч із нею. Намагалась не мріяти про те, що може бути в майбутньому, просто насолоджувалася теперішнім. Несподівано відчула поштовх у животі і від здивування ахнула та сперлася на лікоть.
— Що? — спросоння підхопився Степан, стурбовано дивлячись на неї.
— Заворушилася… — схвильовано сказала Лора, — вона заворушилася, Степане!..
— А… — він відкинувся назад на подушку, гладячи правою рукою її довге волосся, що важкими пасмами лежало на її плечі — мамо, доки ви тут вчора спали, ми з Меланією Стефанівною морзянкою весь вечір спілкувалися, а ви зараз з цього робите якусь супер-подію… — сонно промовив Степан, закривши очі і усміхнувшись.
— Вчора? — перепитала Лариса.
— Так, ти спала, а вона мене у бік штовхала, — він відкрив очі і поглянув на схвильовану Лору. — Чи це не нормально?..
— Степане… вона раніше не ворушилася, хоча вже було пора… — тремтячим голосом говорила Лариса, — я так боялась, що вона…
— Лоро, заспокойся, мАла, все ж добре. Бачиш — заворушилася. Мабуть, вона просто чекала на мене, — Степан усміхнувся і, повернувшись набік, обійняв Ларису.
— І я тебе чекала, — відповіла, вкладаючи голову йому на плече. Вони лежали мовчки, обіймаючись, і Степан гладив її спину. Так, вона його чекала… весь цей час.