Після вечері Степан подзвонив бабусі і сказав, що на ніч не приїде — втомився. Приїде завтра вранці.
Поїхав на Фрунзе 117. Після останньої зустрічі тут з Лорою і того, що сталось після тієї ночі — ця квартира його гнітила… Можна було поїхати до квартири Ігоря — він тепер мав ключі, але на автоматі приїхав вже сюди. Зайшов до під’їзду, підійшов до ліфту — “Ліфт не працює”. Чудово. Піде пішки.
Піднімаючись сходами, Степан переважно дивився собі під ноги, але на прольоті між другим і третім поверхом його увагу привернув знайомий силует. На вікні сходів стояв давній знайомий — ДНК. Степан усміхнувся, побачивши фікус, повільно підійшов і погладив рукою листя. Чомусь побачити рослину було дуже радісно.
— Привіт, друже… — прошепотів Степан. Поруч з горщиком помітив обгортку з зошита на якій гарним каліграфічним почерком було написано: ”Я — фікус бенджаміна. Мій хазяїн поїхав у довготривале відрядження і я б дуже хотів дочекатися його повернення на цьому підвіконні. Я чемний і вихований фікус, обіцяю нікому не заважати, гарантую тишу і порядок. Буду вдячний небайдужим людям за чашку води раз на тиждень. Дякую.”
Лоро… яка ж ти незвичайна…
Степан зітхнув. Забирати фікус звідси зараз немає сенсу, бо він скоро поїде знову, хіба що завезти його до бабусі, але судячи з того, що він стояв тут зелений і пишний — рослині на цьому підвіконні було комфортно. Торкнувся землі — волога. Хтось про нього дбає… Виявляється, сусіди тут хороші і співчутливі люди. Не те, що у селищі…
Настрій покращився.
— Я знайду твою хазяйку і передам їй від тебе привіт. Скажу, що ти тут добре почуваєшся, а потім, коли я, нарешті, повернуся, ми заберемо тебе додому.
Приїхавши до селища вранці, Степан одразу ж поїхав до будинку Ільченків і майже одночасно з ним прийшла з гостин Тетяна.
— Привіт, — вона здивовано поглянула на Степана.
— Привіт, — він усміхнувся. Дівчина підросла за той час, що він її не бачив. Стала вже зовсім дорослою, але такою несхожою на свою сестру.
— Ти шукаєш Ларису?
— Так.
— Вона залишила телефони. Я зараз принесу. Чи зайдеш?
— Зайду, але я б хотів якнайшвидше поїхати…
— Зрозуміла. А ти знаєш, наша Лора ключі від квартири загубила. Ну зовсім безголова! — розповідала дівчина, відчиняючи будинок і заходячи всередину, — А в квартирі ж у неї все лишилось: і одяг, і теплі речі, і гроші… ото пішла працювати, бо стипендії не вистачає.
Степан нічого не відповідав дівчині. Розумів, що Лора не сказала вдома правду. Тетяна взяла з пеналу аркуш паперу з телефонами:
“Староста Марина”…
“Олена Пилявець”…
“Костик Берман”…
З усього переліку Степан точно знав, що подзвонить саме хлопцю. Він згадав хто це — пухкенький хлопець, про якого Лора казала, що він буде хорошим психологом. Він тоді йшов з тим балаболом Іщенко, коли Степан приїхав до училища з трояндами…
— Слухай, Тетяно, а пам’ятаєш, тоді Лариса привозила червоні троянди, щоб спробувати їх посадити…
— Пам’ятаю, прийнялось чотири пагони. Цього року навіть цвіли.
— Це добре, — Степан кивнув і віддав їй акруш.
— А ти записувати не будеш?
— Я запам’ятав.
— Запам’ятав? — перепитала вона здивовано.
— Звичка.
Степан вибачився, що без гостинців, дав Тетяні гроші, сказав, щоб купила, що схоче і, подякувавши, поїхав до бабусі. Надовго у неї не затримався, сказав, що домовився з хлопцями про гульки і невдовзі поїхав до Києва.