На вечір домовився про зустріч з Романом і Ігорем. Перед виїздом від бабусі вирішив зварити собі кави.
— Бабусю, а де нова турка?
— На поличці.
— Тут стара, в якої ручка хитається, а де нова?
— Не знаю… Я думала — вона там.
— Добре, зварю у цій.
Готування кави нагадало йому, як він раніше багато разів варив її тут для Лори. Як вони пили її на кухні, чи йшли до кімнати… Захотілося її хоча б побачити.
Фурія намагалась звести його з Алісою. Однак він всілякими способами зводив нанівець її намагання і назло Кірі Дмитрівні почав зустрічатись з лікаркою-терапевтом. Познайомився з нею ще влітку, коли проходив медогляд перед щепленням. Жінка була симпатичною блондинкою — (першою і останньою блондинкою за все його життя) старшою за нього на три роки — Маргарита. Вона була розлученою, дітей не мала. Власне, причиною її розлучення стало те, що чоловік хотів дітей, а вона хотіла будувати кар’єру. Це було не кохання з першого погляду — просто секс. Ніхто нікому не виносив мозок, не будував плани на майбутнє і Степана такий формат відносин цілком влаштовував. Він мав з ким зняти напругу і те, що він обрав Марго, а не Алісу — страшенно бісило Фурію.
Але зараз, стоячи перед плитою на кухні бабусі, де він стільки разів варив каву для Лариси, Степан відчував, як від туги йому просто розриває груди… Він повинен її побачити. Кава запінилась і він підняв її з вогню, та в цей момент сталася неприємність: ручка на старій турці відхилилася, вона гойднулась і Степан, ще думаючи про Ларису, інтуїтивно підхопив гарячу турку рукою. Пекучий біль охопив долоню і вирвав його з роздумів, він випустив турку на підлогу. Голосно вилаявся. Прибігла Хризонівна і зупинилась у дверях, перелякано дивлячись на онука, його обпечену руку і розлиту по підлозі каву.
— Як це ти?..
— Замислився.
— Про неї думаєш?
Степан поглянув на бабусю і нічого не відповів. Підставив руку під кран, змив з неї каву холодною водою. Дістав з полички аптечку і, побачивши знайому назву — “Пантенол”, забризкав ним обпечену долоню. Можливо, він щось зробив не так, якби тут була Лора — вона б сказала, що саме варто робити… але вже як є.
Хризонівна, побачивши, що він збирається їхати, запитала куди і чи на довго.
— Зустрінусь з пацанами. Не знаю чи приїду ночувати. Я подзвоню.
— Та хоч руку давай примотаю, он вже пухирі лізуть…
Хризонівна допомогла йому намотати бинт на руку і Степан поїхав до Києва.
— Що з рукою? — запитав Роман сідаючи навпроти нього у Маямі.
— Спік. У турки ручка хиталася, а я забув і здуру підхопив.
— Круто. То ти вирішив приготувати з себе шашлик? — засміявся Роман.
— Так, — кивнув Степан, пильно дивлячись на друга. У нього синя машина… Але ж його, наче, сусіди мають пам’ятати. Тоді б сказали, що приїздив адвокат… І якби Лора поїхала тоді з ним — він би заявив про це ще з порогу…
— О… поранені, — слідом за Романом прийшов і Ігор. — Привіт. Де це тебе так?
— У бабусі обпікся.
— Якби у мене була така цілителька, як у Степана — я б спеціально ранився, щоб вона мене лікувала, — засміявся Роман і взяв меню.
— Ти про що? — насупився Степан.
— Бонд… Ти ж руку спік, а не мозок, — Роман похитав головою.
— Та то він натякає, що тобі Лариса зараз все швиденько залікує — буде краще, ніж було, — пояснив Ігор, — доречі, як вона? Бо коли я її бачив останнього разу — виглядала вона… е… паршиво.
— Так. Я теж, коли її бачив, це помітив — худа як тріска і синці на пів обличчя під очима.
— А давно ви її бачили? — намагаючись говорити спокійно, поцікавився Степан.
— Я аж минулого року… — замислившись, сказав Роман.
— І я також, на Миколая її бачив. Вона приїздила на виклик до мами з бригадою. Була ніч, я здивувався, питаю — ти працюєш? А вона — ні, практика… Чому питаєш? Ти що, її вже відгодував? — Ігор штовхнув його у плече.
— Я востаннє бачив її 8 вересня, — сказав Степан, і хлопці здивовано завмерли.
— Це жарт? — Ігор відклав меню і, побачивши як Степан хитає головою, зітхнув, — твою ж дивізію, а я ще подумав — чого вона так швидко пішла до машини швидкої
— Ти про що? — здивувався Роман.
— Вона там якісь дроти складала. Я кажу: “Щось ти бліда, сумуєш за Степаном?” Каже: “Дуже”. А я ж, дурень, візьми та і ляпни, що ти два дні як поїхав, а вона аж захиталась…
— Бонд, ти — придурок, — сказав Роман, також відклавши меню.
— Краще хай Фурія відривається на Бакеро, ніж на ній… — Степан потер переносицю.
За столом нависла тиша. Ця його фраза багато чого пояснила.
— Мені сказала Тоніна мама, що Лариса знайшла роботу доглядальниці з проживанням і харчуванням. Я ходив до Лори додому. Все темне, нема з ким балакати: батько бухий, матір, мабуть, на роботі, а сестра, мабуть, на гульках. Завтра вдень зайду знову.
— Якщо потрібна допомога її знайти… — почав Ігор.
— Дякую, але я сам здатен її знайти. Та мені потрібна буде ваша допомога зустрітись з нею так, щоб ніхто не випас.
— Моя квартира у твоєму розпорядженні, — сказав Роман.
— Моя теж.
— Дякую. Романе, мені потрібна буде твоя машина, завтра, в районі обіду, — звернувся Степан до нього і тут же звернувся до іншого друга, — і твоя квартира, Ігоре.
Ігор відразу віддав ключі.
— Прикольна ключниця, — сказав Роман, спостерігаючи як Степан чіпляє до неї ключі.
— Я знаю.
— То як ми завтра будемо мінятися тачками?
— У тому дворі, де Буба жив. Завтра, опівдні.