Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 21

Було вже близько другої години ночі — Степан ще не повернувся і Лариса починала нервувати. Згадала його слова про те, що вона “не повинна себе мучити” переживаннями, бо “не може вплинути на хід подій”, але як цього не робити? Вирішила відволіктися і піти до ванної. Велика овальна ванна була в кутку і до неї вели мозаїчні сходи, золотаво-пісочних кольорів. Поруч тумба з умивальником і великим дзеркалом над ним, душова кабіна. Перламутр і пісочна гама… У Фурії — цікавий смак…

Лора пішла в душ. На виході, в коридорі, замотана у білий м’який халат, вона наштовхнулася на Степана.

— Привіт, — він усміхнувся, зустрівшись з нею поглядом.

— Привіт… — Лариса трохи розгубилась — Я все проспала, вибач…

— Наядо, не вибачайся, тобі потрібно було відпочити. Це ж я не давав тобі спати ні вночі, ні вранці — ти втомилась, — він обійняв її і пригорнув до себе.

— Ти так пізно… Все добре?

— Зустрічався з Вадимом, він розповів мені про стан справ. Завтра, тобто сьогодні вранці, мені потрібно буде поїхати в порт і на станцію та поглянути що там реально відбувається.

— А коли ти повернешся?

— На вечерю я точно повернуся. На обід — не обіцяю, бо потрібно багато чого зробити. Вам доведеться завтра розважатися без мене.

ВІн поцілував її і провів до кімнати, а сам пішов у душ, після якого, пригорнув сонну Лору до себе і миттєво заснув. На сон було лише декілька годин, котрі потрібно було використати саме на сон. О шостій ранку вже мав їхати.

Прокинувся сам. Обережно, щоб не розбудити Ларису, підвівся з ліжка. Для прояснення розуму — кава. Міцна. Без цукру і вершків. В такі напружені періоди кава ставала не приємним напоєм, а необхідністю. Гірка і густа, як смола.

Поділ міста, до якого він не хотів ніяким боком залучатися, почав впливати на справи — “перевірені люди” були ліквідовані (в прямому значенні цього слова) і на їхнє місце прийшли інші, котрі не розуміли з ЧИМ і КИМ мають справу. Послухавши вчора вночі Вадима, зрозумів причину нервів Фурії, хоча… з іншого боку… якщо кораблі і літаки зі смертоносним вантажем залишать країну зі значним запізненням — хіба ж це не добре? Можливо, це врятує чиєсь життя? Чому ж так переживають спецслужби, що збройні барони не можуть виконати свої поставки? Та хай би прогоріли на зірваних угодах, але запізнення чіпляє всіх… Залізниця привезла танки з Росії, вагони ще не розвантажили — простій, бо митниця вперлася. Не подобаються їм документи… Десь не співпадають дати, десь різна кількість… Зараз він їм надасть… повний пакет… понабирали “працівників” по об’явам.

Степан одягнув камуфляжні штани і чорну футболку, кобуру, куртку поверх, телефон — y кишені, документи — в машині. Зібрався йти, коли почув позаду сонний голос Лори.

— Ти так рано йдеш… — вона вийшла така гарна й мила у короткій нічній сорочці, котра сповзла з одного плеча…

— Раніше піду — раніше повернуся, — він обійняв її, борючись з наростаючим бажанням лишитися тут і нікуди не їхати, — йди ще поспи, мАла. Потім поснідаєш з сестрою і на море — пляж прямо перед будинком. Тільки далеко не запливайте, добре?

— Я без тебе далі берега не піду, — вона підняла до нього сонне усміхнене обличчя, — поцілуй мене і я піду спати далі.

Він торкнувся її губ своїми. Вишукана тортура. Цілувати її і йти геть, коли всередині все закипає. Ну чому зустрів її зараз?.. 

— Йди, не розвіюй сон, — Степан погладив її щоку і провів поглядом до дверей спальні. Важко зітхнув і пішов до машини.

Біля авто зустрів садівника, котрий саме прийшов “на робоче місце” — привітався і попросив зачинити за ним ворота.

Коментарі з Facebook