В машині Тетяна попросила увімкнути радіо. Музика, похитування авто, а також втома від важкого дня і бурхливої ночі зморили Лору, і вона заснула. Спала дуже міцно. Відкривши очі та побачивши себе в незнайомій кімнаті, злякалася. Підскочила й сіла на широкому дерев’яному ліжку, з обох боків від якого стояли тумбочки з лампами на них, дальня лампа світилася, наповнюючи кімнату тьмяним жовтим світлом. Була все ще одягнена, накрита м’яким бавовняним пледом. Вздовж стіни ліворуч — шафа-купе, в “ногах” на підлозі лежав овальний світлий килим, колір якого не могла визначити через тьмяне освітлення, за ним вікно від підлоги до стелі, зашторене. Праворуч від нього — велике велюрове крісло. Поруч з кріслом, вздовж правої стіни, стояв довгий письмовий стіл, з органайзером і різними канцелярськими боксами, біля нього — стілець, що крутиться. На правій стіні, недалеко від столу, були глухі дерев’яні двері. Біля них, ближче до ліжка, стояли сумки з речами: її та Степана.
Вона не пам’ятала, як опинилася тут. Останній спогад — вони виїхали з селища і поїхали у напрямку траси.
Підійшла спочатку до вікна і відсунула штору — виднілася лише освітлена вуличними ліхтарями клумба, за нею — альтанка і чувся з далини шум моря… За вікном — ніч. Де Степан? І Тетяна?
Лариса вийшла з кімнати, опинившись у коридорі, з такими ж глухими дверима з кожного боку. В кінці коридору було світло, і там, у вітальні, на дивані сиділа її менша сестра, дивилася великий телевізор і їла морозиво.
— О, привіт, сестричко, — посміхнулася Тетяна. — Виспалася?
— Так, мабуть… — Лариса розгублено озирнулася. Зліва відкрита кухня з барною стійкою, що відділяла її від вітальні. У вітальні стоять два великі крісла, диван і телевізор, праворуч скляні двері, що вели на закриту терасу, на якій виднівся великий овальний стіл, збоку від виходу на терасу — дерев’яні сходи нагору.
— Ти заснула, — сказала сестра, — дуже міцно. Навіть не прокинулася, коли Степан заніс тебе до кімнати.
— А де він?
— Поїхав поміняти машину і обіцяв купити фруктів, бо дорогою ми купили лише морозиво. Будеш? Там, у морозилці…
— Ні… Я хочу пити.
— Теж на кухні, — Тетяна махнула назад рукою. — Він дозволив мені зайняту одну з кімнат нагорі. Там такий класний вигляд з вікна, — дівчина засміялася. — Ну і там я не буду вам заважати.
— Таню… — Лора озирнулася на сестру.
— Що? Лоро, ну я ж розумію, що ви — не брат з сестрою і у вас майже медовий місяць, а я тут лише для того, щоб ти не сумувала, коли він буде їздити у справах. Мене все влаштовує. І я рада за тебе, сестричко.
— Дякую… — Лариса взяла склянку і набрала в неї води, але, зробивши ковток, насупилась і поглянула підозріло на її вміст.
— Степан сказав, що вода м’яка і потрібно звикати, а поки пити мінералку з пляшок, — посміхнулася Тетяна.
— Саме так… — Лора допила воду і озирнулася. — Не уявляю, як я могла так заснути?..
— Може якби ти ночувала вдома минулої ночі, то в тебе були б сили витримати переїзд, — усміхнулася Тетяна.
— Слухай, а тобі не здається, що ти забагато говориш?
— Ні, — Тетяна залилася сміхом, — я кажу правду! До речі… поки ти спала, я познайомилася з садівником — дядьком Макаром і жінкою, котра прибирає тут. Це його дружина — Марина. Приємні люди. Степана вони вважають племінником Кіри Дмитрівни — я не знаю, хто це.
— Це власниця цього будинку.
— О… Добре. Ти — його дівчина, а я — твоя сестра.
— Ти — сестра? Ніколи б не подумала, — Лора усміхнулася.
— Уявляєш, ким доводиться прикидатися? Жах! Так, я митись і спати… Бо я, на відміну від декого, всю дорогу не проспала.
Коли сестра пішла до ванної, котра виявилася за одними з дверей коридору, Лора вийшла на терасу, з якої добре було видно подвір’я, засаджене різними декоративними рослинами, в’їзд, альтанку… Стало якось незручно, що так заснула і проспала такий дорогоцінний час з ним… Вийшла на подвір’я, пройшлася алеями. Все доглянуте: і будинок, і територія. Садівник добре виконує свою роботу. За високими парканами, обплетеними плющем, виднілись інші, такі ж гарні, будинки. Не всі були такими білосніжними як цей, до якого вони в’їхали, але всі були великі і гарні… Дачі. У людей і будинків таких немає, а тут дачі…