Наступного дня Степан рано вранці поїхав з Горбачем і його хлопцями на розбірки з ліванцями, після обіду зустрівся зі своїм знайомим, адвокатом і вже ввечері заїхав у пологовий до Зої — забрав аналізи і поїхав до Лори додому. Трохи нервував чи все у них вдома гаразд, чи Володимир не викинув якогось коника — все було добре. Не спілкувалися. Взагалі.
В дім не заходив — вже було пізно. Почувши машину, Лариса вийшла до нього сама. Вона хвилювалася за Степана, хоч і обіцяла цього не робити. Побачивши світло фар — вискочила з двору і заспокоїлася лише в його обіймах.
— Я так скучила… — прошепотіла Лора, горнучись до нього.
— Лоро, у ннавіщо ти себе їси? Так не можна, мАла, — він гладив її по спині, заспокоюючи, як малу дитину.
— Я навчусь…
— Доведеться, інакше від тебе нічого не лишиться за три місяці, приїду, а тут тінь, — він усміхнувся.
— Три місяці — це так довго… Але я чекатиму тебе.
— Наядо, будь ласка, не думай про це зараз. До речі, я привіз твої аналізи, поглянеш?
Вони сіли в авто, Степан увімкнув світло і уважно поглянув на її обличчя.
— Я мастила, — сказала вона випереджаючи його питання. Синці сходили. Якби ця чарівна мазь шамана була у неї одразу, то вони б вже, мабуть, і зійшли. А так, за ніч нагнало сильний набряк і тепер мазь працювала повільніше. Степан кивнув і дістав з кишені складений папірець.
— Ось, тримай.
Лариса взяла результат аналізу і її брови злетіли вгору.
— Це мої?
— Ну-у-у, — Степан насупився. — Що мені дали — те я привіз. Я не перевіряв, бо лише заскочив і одразу ж поїхав. У них там пологи почалися, то я боком, боком… Щось не так?
Лариса простягнула йому папірець.
— От Зойка… — він похитав головою, прочитавши чиї аналізи привіз: “Бондар Лариса”
Лариса не знала, як їй реагувати. “Приміряти” його прізвище було приємно, але водночас вона розуміла, що зараз навіть мріяти про це не можна, це — нереально. Вона не повинна цього робити, хоча дуже хотілося…
— Зоя не запитувала моє прізвище, — сказала Лариса, намагаючись виправдати лікарку.
Степан нічого не відповів. Він ще раз поглянув на напис, насупився і склав папірець навпіл. Вона не знала, як розуміти його реакцію.
— Ви тоді дуже тепло зустрілися. Давно знайомі? — запитала Лора, спостерігаючи за задумливим виразом його обличчя
— Не так щоб дуже давно… Я приїхав з Москви лише чотири роки тому. У Зої є старша сестра — Марина, також гінеколог, і менший брат — Ігор. З Ігорем я вчився в одній групі. І в мій перший рік тут, у Києві, десь під Новий рік у них батько потрапив в аварію, терміново була потрібна кров. Так вже сталося, що у мене така ж сама група крові, як і в нього. Крові потрібно було дуже багато і навіть працюючи в пологовому доньки не змогли дістати потрібну кількість. Я здав кров, переливали мало не напряму, і вони тепер вважають, що я — “великий рятівник”, — Степан усміхнувся, — та член родини. Я завжди бажаний гість у їхньому домі, але намагаюся не зловживати гостинністю. Отака історія.
— Дивовижна історія… — Лариса не відводила погляду від Степана. Дивовижна, як і він сам. Степан сидів за кермом, а вона милувалася ним і відчувала, як від одного погляду на нього з серця розливається тепло. Так захотілося сказати, що кохає… Але не сказала. Побоялася. Він такий незвичайний… і як багато всього вона про нього ще не знає? — А яка у тебе група крові?
— Четверта негативна.
— Вона рідкісна… — Лариса кивнула. Коли готувалася до вступних іспитів, то багато прочитала різної літератури. Найрідкісніша лише з нульовим резусом. Всього півсотні людей на всю планету… А така як у Степана в однієї людини з 170… — Так що, без перебільшення, ти — великий рятівник…
— Тільки не починай говорити про те, що я маю зробити запас своєї крові на випадок “чогось”, — Степан усміхнувся.
— Не буду, хоча ідея хороша.
— Там, де мене носить, ці запаси будуть недоступні, — Степан сказав, важко видихнувши, і був правий…
Вони помовчали і він вимкнув світло в салоні, відчуваючи погляд з вікна її дому. Був впевнений, що Володимир стежить за ними, а вони сидять тут підсвічені.
— Завтра о третій приїде Роман. Він погодився бути адвокатом твоєї мами.
— Сюди? — майже пошепки запитала Лора.
— Так. Сюди. Хоче побачити, про яку нерухомість йде мова.
Лора закусила губу і поглянула на силует будинку. Стало трохи соромно, що він такий старий. Дерев’яний, обкладений цеглою…
— Лоро. Не засмучуйся, — Степан взяв її за руку, — я пояснив Роману вашу складну ситуацію. Він мудра людина і все чудово розуміє. Завтра приїде, познайомиться з твоєю мамою, все огляне і запропонує своє бачення виходу з цієї ситуації. Все буде добре, от побачиш.
Він підсунувся ближче і поклав долоню на її праву щоку, не займаючи ліву, побиту сторону, вглядаючись в напівтемряві у блиск її очей.
— Я теж дуже скучив за тобою.
Степан цілував Лору обережно, намагаючись не зачіпати поранену губу, та стримуватися обом було дуже важко.
— Тобі потрібно йти, — сказав він, відхилившись згодом.
— Я хочу ще побути з тобою…
— Мала, йди, поки відпускаю.
— А якщо я не хочу, щоб ти мене відпускав?
Степан поглянув на будинок Лори, на неї. Мовчки пристебнув її пас безпеки. Поставив на дах мигалку і завів двигун.
— Як скажеш, Наядо.
Позашляховик зірвався з місця, здійнявши хмару пилу на грунтовій дорозі, розрізаючи ніч синім світлом, а тишу — виттям сирени. Володимир здивовано відійшов від вікна. Хто він? І куди вони поїхали?