Таня скрикнула і закрила рота руками… Вона погано пам’ятала батька. Він постійно працював, а потім поїхав… Сьогодні повернувся, і єдина її думка, котру вона повторювала з моменту його появи і початку сварки між ним і мамою — “зникни… без тебе було краще…”
— Слабак, кажеш?! — кричав батько. — Це я слабак?!
— Дівчат товкти багато сміливості не треба! Не чіпай моє дитя!— кричала Людмила вчепившись в його сорочку. Володимир відштовхнув її від себе.
— Ця курва буде ще рота відкривати на мене?! Виростила шльондру! Багато ти розумієш, гівнючка! Псувати відносини з такими людьми, як Горбачі — НЕ МОЖНА! Ти не здохла — то й добре! А їхній доньці і так нічого б не було! А якби ми тоді вперлись, то мусили б розпродувати тут все і тікати куди далі, бо вони б нам тут життя не дали! Я продався? Та я вас всіх врятував!
Лора поглянула з підлоги на батька. Плече нило, голова гуділа і рот наповнювався кров’ю від тріснувшої губи… Відчувала, як роздуває ліву скулу від удару — наливалася гематома.
— Я тебе ненавиджу… — сказала вона, намацуючи місце удару на лобі. Поглянула на пальці — крові нема, але пекло сильно.
— Лоро, мовчи, — сказала матір, стаючи між нею і батьком. — Він приїхав за розлученням, бо скоро у нього народиться син, про якого мріяв все життя, і він хоче, щоб той народився в законному шлюбі! Нікого і нічого не бачить. Хай все робить і їде нахрін звідси.
— Ще є питання хати, — сказав Володимир.
— Ми з тобою у законному шлюбі і він триває вже 19 років. Половина всього по закону моя і я не буду ні від чого відмовлятися.
— Це хата моїх батьків!
— Ти не продаси цю хату! Розлучення я тобі дам, але мою половину майна ти не отримаєш!
— Це ми ще побачимо! — Володимир зиркнув на Ларису. — А ти думаєш, що той сцикун чинив тоді по-геройськи? Та він втік звідси піджавши хвіст, лиш закінчив школу! А зараз він тебе використовує! Бо вважає, що ти йому винна. Ото і все…
— Не займай дитину…
— Та яка вона дитина?! Скоро принесе тобі в пелені, тоді побачу, як ти заговориш!
— Не принесе… А ти — не смій піднімати руку на моїх дітей!
— Це і мої діти теж! Як треба буде — то вмажу ще, і не раз! Зовсім тут знахабніли! Хата сиплеться! А вони собі тут бордель влаштували!
— Хата сиплеться? Та невже? А за що було ремонт робити? За ставку медсестри?! Чи за ті гроші, що ти нам висилаєш?! У мене, знаєш, колись був чоловік… та поїхав і нема! З тих пір тут немає хазяїна.
— Ще скажи, що сама весь час була, — засміявся Володимир.
— Була… На відміну від тебе.
— Так я і повірив… Отже так. Я буду жити у кімнаті батьків, доки займатимуся розлученням і майном. Завтра поїду до адвоката, складу заяву… Тому майнові питання ми маємо обговорити зараз.
— Нема про що говорити. Я вже сказала тобі, що свою частку не віддам. Ти для своєї пасії хочеш створити всі умови? А нам куди діватися?!
— Я дам тобі три тисячі євро, я ж казав. Поїдеш до брата і щось там собі прибудуєш.
— До брата? Ти думаєш, що я геть дурна? Половина всього, що тут є — моя.
— Якщо будеш упиратися — закрию у дурці і визнаю недієздатною. А цю хату я все одно продам! — він розвернувся і пішов. — Чиї тут лахи? Забирайте їх звідси! — крикнув вже з кімнати.
— Тетяно, пішли заберемо речі Лариси… — сказала матір і вони пішли.
Колишньою кімнатою батьків, у якій хотів спати Володимир, була кімната Лори. Свого часу, щоб доглядати бабусю, вона переїхала сюди з дитячої. В дитячій лишилася Тетяна, так вона там і жила досі.
Лариса підвелася з підлоги і підійшла до рукомийника, зазирнула у дзеркало. Під лівим оком надулася гематома, губа набрякла. Відкрила морозилку і дістала шматок замороженого сала. Загорнула у рушник та приклала до обличчя. Зустріч з батьком відбулась, але не такою вона її собі уявляла всі ці роки…