Лора лягла спати в кімнаті сестри і змогла заснути лише на світанку. Думала. Адже був такий прекрасним день… і такий жахливий вечір. Степан сказав, що буде вранці… Що він скаже, коли побачить її обличчя?.. Як відреагує? Щось скаже батьку чи вирішить не втручатися? Що їй робити в тому чи в іншому випадку?
Людмила теж не могла спати. Не розуміла, що відчуває… Так хотіла, щоб він повернувся, так чекала і от він приїхав — чужа людина. Приїхав викинути їх на вулицю… Продати все і поїхати до тієї, іншої… Хай їде, вона не триматиме його, але від своєї частки відмовлятися не буде, заради доньок. Кому вони потрібні? У брата — своя родина, він у батьківській хаті живе, хазяйнує, батьків доглядає. Обоє ще живі, слава Богу. Але як протистояти Володимиру? Навіть не уявляла, що чоловік стане таким…
Володимир, коли прокинувся вранці, прийшов на кухню і почав шукати що б поїсти. Голова після вчорашнього трохи гула… Знайшов відкриту банку з маринованими огірками. Маринад — не розсіл, але теж добре. Холодильник порожній… Мерзле сало у морозилці, півпачки вершкового масла… Половина батона… Все. Ні тобі сиру, ні ковбаси, ні шинки… Не може бути, щоб не було… поховали. От же ж сучки…
— А що ти там шукаєш? — поцікавилася матір, заставши його за цим заняття.
— Щось поїсти…
— То йди та купи, — буркнула Людмила, ставлячи чайник.
— Хозяйка ти задрипана, порожній холодильник! Навіть яєць немає!
— Немає, — погодилася Людмила.
— Що, впадло курей завести?
— А зерно для них я за що купувати буду?! Вони на одній траві якось, знаєш, не живуть! Зарплату мою платять з затримками, а як дають, то мало на що вистачає, он, Петренчисі Лора ходила робити уколи — вона їй шмат сала дала, то ми його порізали та в морозилку, щоб було на чому хоч піджарку до супу зробити… Бо як засолити, то старіє і не смачне… Думаєш, ми тут жируємо? Як ти, у своїх Європах?
Володимир насупився.
— А що їсте на сніданок?
— Коли як. Коли яєчню, але яєць зараз немає… коли вівсянку, а коли і нічого — горіхи. Якщо ще лізуть, бо були часи, як ми лише їх і їли, а потім дивитися на них не могли. Тож, якщо хочеш їсти — магазини і базар отам, — вона махнула рукою у бік центра.
— Невже у вас були настільки важкі часи? — з недовірою усміхнувся Володимир.
— Були. Ти навіть не уявляєш, які у нас тут часи були… — Людмила дістала пачку з вівсяними пластівцями з напівпорожнього пеналу і насипала її у велику миску.
Він поглянув на дружину. Виглядала Людмила втомленою. Вона колись була гарною, зараз теж нічого так, але якась трохи замучена, “запухша”. Теж бухала вчора?
— Та мені розповідали, що ти тут п’яна валялася на дорогах, а Лорка тебе на тачку клала і додому везла… А взимку — на санчатах, — Володимир гмикнув. — Матір — п’яниця, донька — повія…
— Стули пельку, — Людмила зиркнула на нього. Яким же огидним він став їй тепер… всі ці роки вона сподівалася, що він повернеться, чекала, а коли приїхав, коли повів себе з Ларисою так негідно… швидше б вже поїхав… хай живе там, зі своєю новою родиною і їх не займає, але навряд чи так вийде…
Володимир пішов до кімнати, переодягнувся і попрямував у центр по продукти. Порожній холодильник… Що за господиня? Як так можна жити?
Степан з’явився на кухні Ільченків з двома коробками піци, як вихор. Людмила Василівна і доньки саме збиралися сідати снідати, розставляючи чашки на стіл і миску з запареною вівсянкою.
— Доброго всім ранку! Ви ще не снідаєте, значить, я встиг! У райцентрі відкрили непогану піцерію і я подумав, що… — почав він бадьорим голосом і замовк побачивши синець на плечі Лариси. Вчора, коли він висаджував її біля будинку Тоні — синця не було. Він поставив коробки на стіл і підійшовши повернув її до себе обличчям, яке Лора одразу ж спробувала опустити додолу, та Степан не дав, підставивши руку. Тетяна з матір’ю перезирнулися.
— Що трапилося? — запитав Степан тихо і вкрадливо. Лора мовчала. — Ти впала?
— Ні…
— Це батько її вдарив… вчора приїхав і почав нападати на Ларису через плітки… — сказала Тетяна.
— Батько? — здивовано перепитав він озираючись на її сестру. Оце так новина. — А які плітки?
— Що вона хвойда і що ти її… — почала Тетяна і запнулася, — ти з нею… ну…
— Вдарив він її не за це, — сказала матір. — Про тебе мова зайшла і…
— Про мене? — здивувався Степан.
— Лора сказала, що ти не продався тоді, не злякався, що ти не слабак, а він — завівся. П’яний був…
— Де він зараз? — запитав Степан, піднявши обличчя Лори за підборіддя і оглядаючи синець під оком і гулю на лобі.
— Пішов у центр по продукти… для себе, — сказала мати.
— Ви побої зняли?
— Ні…
Степан озирнувся на матір, нічого не сказав, але всім своїм видов дав зрозуміти, що це потрібно було зробити.
— Я не захотіла, — тихо промовила Лора. — Він же мій батько…
— Я принесу мазь, — сказав Степан Лорі і, вийшовши, повернувся з вже знайомою для неї банкою. Намастивши забиті місця, він її обійняв. Лариса дуже чекала цих обіймів і, опинившись в них, розплакалася.
— Я б хотів почути, що вчора трапилося, — він розвернувся до Людмили Василівни, пригортаючи до себе Ларису.