Закінчивши розмову, Степан поклав руки на кермо і кілька секунд сидів нерухомо, замислено дивлячись прямо перед собою.
— Ще 4 Т-62… Гм… — тихо проговорив до самого себе.
— Ти як завгосп на переобліку, — Лора усміхнулась, і він поглянув на неї.
— Майже, — сказав Степан, ніби намагаючись вирахувати по виразу її обличчя чи варто щось казати далі. Він був таким серйозним, що Ларисі навіть стало трохи страшно, зіниця ока з колобомою звузилась, перетворивши розрив райдужки на єдину вертикальну смугу: моторошне видовище.
— Це щось, що я не маю знати?.. — запитала Лора майже пошепки.
— Так. І я мав би попросити тебе вийти з машини, щоб ти нічого не чула, але там — дощ.
— Я нічого нікому не скажу, — сказала Лариса і відчула, як всі її нутрощі почали стискатися під його проникливим поглядом.
— Я знаю, — відповів від сухо, не відводячи від неї погляду. — Але ти хочеш про щось мене запитати.
Питання у неї було, і не одне… Та цей погляд… Він щось обмірковує. І Лора подумки сказала собі, що боятись їй нема чого, бо навряд чи він обдумує її ліквідацію через почуту розмову… І вона не повинна його боятися — він це вже не раз доводив… тому, зробивши над собою зусилля запитала.
— Ця зброя поїде на кораблях з порту Одеси в Африку?
— Так, — Степан усміхнувся. — Ти молодець.
Лариса опустила погляд. Це було легко зрозуміти після його фрази під час вчорашньої вечері про те, що йому “цікавий порт і корита, що попливуть у певні місця”.
— Але не вся, — додав Степан. — Частину вантажу буде розвантажено в Болгарії.
— Навіщо? Хіба Болгарія воює?
— Ні. Але там роблять непогані контрафактні “калаші” і звідти зручно доставляти важку техніку літаками в Центральну Африку.
— Але ж… Африка така бідна…
— Ні, мАла, Африка дуже багата. Так, значна частина населення живе у злиднях і страждає від голоду і хвороб, але АФРИКА — неймовірно багата. І саме за ці багатства люди готові вбивати одне одного сотнями тисяч.
— Багата?..
— Алмази. Теперішні африканські конфлікти — це вже не ідеологічні чи міжплеменні чвари. Тепер більшість м’ясорубок несе на меті захоплення алмазоносних районів… І бунтівники, і польові генерали, і уряди — всі вони прагнуть встановивши свій контроль над алмазними копальнями. І отримавши бажане вже можна вести переговори про збереження status quo. В обмін на алмази до тебе рікою тече все необхідне. І перш за все — зброя. Є попит — є пропозиція. А купівля зброї на “чорному ринку” — надзвичайно дороге задоволення.
Ларисі здалося, що вона відчуває, як у неї на голові почало ворушитися волосся. Вся ця розмова про Африку і зброю здавалася якоюсь нереальною…
— Чому дороге?
— У значну частину країн офіційне ввезення зброї заборонено. Тому замовник, щоб отримати бажане, повинен сплатити не тільки вартість товару, послуги транспортування і накладні витрати, а й хабарі чиновникам і високим посадовим особам, які забезпечують легальне прикриття у вигляді реєстрації літаків в своїх національних реєстрах повітряних суден, видачі дипломатичних паспортів, звільнення від митного огляду та оформлення сертифікатів кінцевого користувача і ще багато всього різного, — Степан кивнув і сів рівно, поклавши руки на кермо. — І розплачуються за все — алмазами. Я думаю, що цей мінерал спеціально створений для нелегального бізнесу: він маленький, легкий, міцний і надзвичайно дорогий. Ніякі найдосконаліші технічні пристрої його не “бачать”. Його можна заховати де завгодно, і якщо до огранки ще можна встановити його походження, то після — це НЕРЕАЛЬНО. І якби алмазів не існувало — їх варто було б вигадати.
Степан похитав головою і замовк. Лора не наважувалася порушити тишу.
— Вся Африка, нижче поясу Сахари — суцільна бійня. У нас є зброя, у них — алмази і ми радо міняємося тим, що маємо.
— А звідки у нас зброя?… — здивовано запитала Лора.
— Після Совка у нас її тут стільки лишилося, що я навіть не знаю, з чим це можна порівняти. Як гною. Найцікавіше, що документи на зброю залишились у Москві, а в Україні – власне зброя. Дуже неоднозначна і спокуслива ситуація, якою одразу ж скористалися “підприємливі люди”… Зенітні установки, танки, ракетні комплекси, літаки, гвинтокрили, кулемети, автомати, — Степан махнув паперами, гірко усміхнувшись. — Наша зброя помічена в усіх гарячих точках планети — тут Україна впевнено лідирує. Тут ми — перші. Правда, Росія не відстає, і залізниця вправно підвозить ешелони завантажені всяким різним, але поки що ми — попереду всієї планети.
— Ти… це все відстежуєш?.. — запитала Лора розуміючи, що бути стороннім спостерігачем у такій делікатній справі навряд чи можливо.
— Відстежую, водночас приймаючи безпосередню участь. Минулого року, після бійні у Сьєрра-Ліоне я хотів все покинути, але Фурія мене переконала продовжити збір інформації. Вона каже, що до арештів і посадки торгівців зброєю вже “рукою подати”. Ми клепаємо звіти один за одним, люди гинуть тисячами, а та “рука” все ніяк нікого не схопить.
Степан тяжко зітхнув. Він казав Ларисі, що йому не подобається те, що він робить, але вона навіть не уявляла, чим саме він займається. Що ж трапилось у тій країні?.. Запитувати вона боялась, але, мабуть, щось серйозне, раз він хотів все кинути…
— Щоправда, там, на місці, у мене є ще одна робота, яку я люблю, але цю — цю я ненавиджу.
— А навіщо тобі Горбач?.. — запитала Лора, бо місцевий рекетир ніяк не в’язався у неї з міжнародною контрабандою зброї.
— Горбач? — Степан знизав плечима, — Та тут один авторитет втрачає свої позиції, а він раніше співпрацював з ліванцями і ті завозять в Україну нелегалів, котрі потім їдуть до Європи транзитом через нас, а ще ці ліванці штовхають фальшиві долари в Києві. І оскільки їхній “дах” вже не при справах, то інші “поважні люди” хочуть трохи навести лад. Дрібні місцеві розбірки. Потрібні хлопці, що вміють махати кулаками. Розважаюсь, у вільний час, — він усміхнувся, не дивлячись на Лору, і прикусив губу.
Розважається… Лора дивилась на нього і відчувала, як від серця розливалось тепло… він такий різний…такий особливий… І розуміння того, що вона його кохає, штовхнуло Ларису підсунутися ближче до водійського сидіння і поцілувати куточок його губ. Степан повернув голову і вперся своїм чолом в її.
— Вибач. Щось я розговорився.
— Дякую…— прошепотіла Лора.
— За що?
— За довіру…
Після Тоні Лариса пішла додому. Машини перед двором Хризонівни вже не було. Степан казав, що поїде до Комара і заїде до неї завтра вранці. Сьогодні не обіцяв, бо не знав, коли точно звільниться. Тому вона пройшла повз подвір’я, котре останнім часом стало таким важливим для неї, й пішла додому.
На підході до двору почула крики в хаті — кричала мама. Серце завмерло — щось трапилося. Забігши у дім Лариса зупинилася вражена побаченим. За столом сиділа мама, заламуючи руки і ридаючи. За її спиною стояла розгублена Тетяна, а з іншого краю столу сидів батько…
— Привіт, тату… — тихо вимовила Лора, і Володимир повернув до старшої доньки голову. Він був вражений тим, якою красунею вона стала. Уважно оглянув її згори вниз.
— Ну привіт… — протягнув він затримавши очі на її грудях.
— Вона твоя донька, кОбель ти старий! — вигукнула матір, помітивши його погляд.
— Людко, я знаю, хто вона мені, заспокойся, — зі злом буркнув він їй у відповідь. — А також я знаю, якою хвойдою вона тут з тобою виросла!
Почуте подіяло на Ларису як крижаний душ. Вона здригнулась і поглянула на Тетяну. Сестра розгублено знизала плечами і похитала головою, мовляв — “нічого не знаю”.