✾ 6
На щастя, у Німеччині він багато їздив, тож дорога відволікала від тяжких дум. Родини емігрантів з колишнього СРСР, котрі жили в Німеччині, радо приймали братів з України, допомагали підготувати дитячі літні табори: хто — речами, хто — фінансами. Вони кидали стурбовані погляди на Артура і Матвія, сина Фелікса Антоновича, що були “невіруючими”, або, як називала їх церковна молодь, “халдеями”.
Хлопці не дуже переживали з цього приводу: дозволяли собі ввечері піти в бар, за що вислуховували вранці; ходили на перекури і пару разів навіть їздили в Голландію курнути трави. Так минули три тижні. З Вєталем Артур домовився про зустріч у Гамбурзі, де той жив і працював. Олексій не хотів відпускати сина, проте й заборонити не міг.
Артур приїхав трохи раніше, запаркував авто і якраз йшов до офісу друга, коли отримав смс-повідомлення, надіслане через інтернет.
“Терміново зайди у скайп. Жека”
Дивно. Вони говорили з Жекою лише вчора по тому ж скайпу. Що могло трапитись? Несподівано прийшла думка, що, можливо, з’явилися новини від Злати. Що, як вона вийшла на зв’язок з Тетяною?
— Привіт, — розплився в усмішці Вєталь. Він працював у офісі невеликої логістичної компанії.
— Привіт. Слухай, тут Жека просить терміново вийти в скайп, можеш надати комп?
— Так, звичайно. Сідай, зараз підійде Ґрета, я саме закінчу справи, а ти поки поговориш. Сподіваюся, ти пам’ятаєш пароль? — він посадив Артура за стіл у кутку і дав навушники.
— Так, дякую, — Артур залогінився і увійшов в свій акаунт. Жека висів онлайн, тому одразу натиснув на виклик.
— Привіт… — трохи розгублено привітався Євген.
— Привіт. Що в тебе трапилось? Ми ж вчора говорили, все було добре.
— Так. А ти зараз де?
— У Вєталя в офісі, а що? Це має значення?— Артур посміхнувся.
— Має…
— Ти що, п’яний?
— Трохи…
— Колися давай, що трапилось?
Він дивився на свого друга, який заламував пальці і підбирав слова.
— Артуре… я не знаю, як сказати тобі… я дізнався про це сьогодні вранці… — Жека затрусив головою, а потім обвив її руками і завмер.
— Що ти дізнався? — Артур усміхнувся. — Невже Зоя — вагітна?..
— Зоя? — Євген підняв голову. — Ні, не вагітна, я не знаю, може… мова не про неї.
— Жеко, не тягни, кажи. Бо зараз Вєталь закінчить свої справи, і ми підемо бухати з його дівчиною.
Підбіг Вєталь, взяв якісь папери, махнув Жеці рукою і побіг у інший бік.
— Артуре… Сьогодні подзвонила Ірина Петрівна, і запитала… чи не хоче Танька поїхати на навчання в Італію, оскільки в неї перше місце…
— Вау. Вони дали ще одне місце? Круто.
— Ні. Не ще одне. Те саме…
— Злата відмовилась? — Артур з одного боку радів, що вона лишиться в країні, а з іншого засмутився, бо для неї, як для талановитої скрипальки, навчання за кордоном давало прекрасний старт у подальшій кар’єрі.
— Ні, — ледь чутно сказав Жека, — вона не відмовилась… пробач, що почуєш це від мене…— він закрив обличчя руками.— Пробач, Артуре… я знаю, чому вона не подзвонила ні тобі, ні Тетяні… Тому, що вона НЕ МОГЛА ЦЬОГО ЗРОБИТИ!!! — Жека прибрав руки з обличчя. Він плакав. Неприємний холод почав сковувати нутрощі Артура.
— Жеко… Кажи як є. Не виляй…
— Вона померла, Артуре! — Євген обхопив голову руками. — Її нема!
— Цього не може бути… — прошепотів Артур. — ЦЬОГО не може бути! — крикнув він, чим налякав Вєталя і ще двох працівників офісу. — Вона не могла померти! Вона ще молода!!! Чуєш?! Не бреши мені!— Артур підскочив і схопився за край столу. До нього підбіг Вєталь і зазирнув у екран. Жека сидів, обхопивши голову, і говорив щось, що міг чути лише Артур у навушники. Артурові очі були сконцентровані на екрані і він навіть не помічав друга поруч.
— Вона повезла ті кляті папери в музичну школу, назад поверталася через якийсь там парк чи пустир, я не знаю що то в них. На неї напали собаки! Артуре, вони загризли її насмерть…
У Артура підкосилися ноги. Він сів. Образ Злати виник перед очима. Їхня перша зустріч, ніжна посмішка, її погляд у дзеркалі, рука в руці при виході з машини, обійми в Маці, орхідея, ” я подзвоню”… Він не помітив, як Вєталь зняв з нього навушники і сам почав говорити з Жекою. Шок від почутого паралізував. Його погляд блукав по поверхні столу. “Цього не може бути”— лунало в голові. Цього не може бути…