Через якийсь час Віталій вимкнув скайп, зняв навушники і розгублено поглянув на друга. Він не уявляв, що і як йому робити. У двері саме зайшла симпатична блондинка, Ґрета, його дівчина. Він швидко пішов до неї, обережно оминаючи Артура і, взявши дівчину за руку, вивів з офісу. На сходах пояснив, що трапилось, і скасував похід у бар. Ґрета все зрозуміла. Вона ще раз глипнула через плече свого хлопця на Артура, котрий сидів, обхопивши голову руками і поставивши лікті на коліна, та пішла.
Вєталь підійшов і обережно поклав руку на плече друга. Ще один працівник офісу приніс склянку з водою.
— Артуре… — той не реагував. — Брате, ти як?
— Цього не може бути…
— На, випий води, — він простягнув Артуру склянку, і той мовчки втупився на неї. — Пий!
Машинально Артур взяв склянку, підніс до губ, але не пив. Рука почали тремтіти, Вєталь вчасно встиг вихопити склянку, Артур схилився, закрив обома руками обличчя і заплакав.
Пізніше якось вдалося затягти Артура в бар. Взяли пиво, на вибір Віталія, бо другові було все одно що пити. Пили мовчки і ця мовчанка лякала. Вєталь вирішив розговорити друга.
— Може подзвонити твоєму батькові?
— Навіщо?
— Щоб він забрав тебе.
— А ти не прихистиш мене на ніч?
— Я за завтра кажу. Щоб забрали тебе завтра.
— Не потрібно. Я поїду сам.
— Ти впевнений, що зможеш?
— Так… Я зможу. Я не вірю, що Злата померла. Це бабуся не хоче її відпускати і придумала таке… Коли я повернуся, то поїду в Житомир і знайду її, — він крутив пивний кухоль у руках, розглядаючи, як піна рухається і тане.
— Артуре, я розумію, що прийняти таку інформацію складно, проте…
— Нема чого приймати. Це брехня. Вона — жива.
Віталій хотів заперечити, але передумав. Якщо Артурові так легше, то й нехай. Нехай вважає, що Злата жива, що її просто ховають від нього. Мабуть, така захисна реакція. Мозок Артура відмовляється прийняти втрату. Йому потрібен час. Головне, не лишати Артура на самоті. Невідомо, яка думка наступною прийде в його захмелілу голову.
Вранці, ще не відкриваючи очей, Вєталь відчув аромат кави. Артур стояв біля вікна з чашкою в руках і дивився на місто. Квартира-студія була на п’ятому поверсі, і краєвид відкривався гарний, проте зараз для друга це не мало жодного значення. Лице напружене, зосереджене. Важко сказати, що саме він думає, але точно — про Злату.
— Привіт, — Віталій підвівся з ліжка. Тепер він бачив, що диван, на якому спав Артур, вже складений, постіль — знята і акуратно лежить поруч на столику.
— Привіт. Я тут трохи похазяйнував без тебе. Не знав, що ти зрадив своєму зеленому чаю і почав пити каву. До речі, хороша кава.
— Це не я, це — Ґрета, — відповів і осікся.
— Значить, у Ґрети хороший смак. Шкода, що ми вчора не познайомились.
— Іншим разом.
— Так, іншим разом, — відлунням повторив Артур. — Я, мабуть, поїду.
— А сніданок?
— Дякую, якось не хочеться. Батько хотів сьогодні ще кудись поїхати…
— Артуре, я…
— Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Я не збожеволів, я розумію, що сказав мені Жека вчора, але я не вірю. Цього не може бути. Я не відчуваю, що її нема. Злата жива.
Віталій дивився на друга і не знав, що йому робити. У такому стані, коли він впевнений, що Злата жива, він дивний, але принаймні здається цілком нормальним, а коли розуміння втрати охопить його розум, то чи лишиться він нормальним тоді? Що краще? Що гірше?
— Дзвони…
— Я подзвоню, — сказав Артур, і спомин гострою голкою пронизав серце.”Я подзвоню”…