Під’їхавши до будинку родини емігрантів, у якої вони жили з батьком, Артур вимкнув двигун і відкинувся на сидінні. Всю дорогу він думав про Злату. Про те, що почув від Жеки. Вдаваний спокій і впевненість, що це неправда, що це бабуся ховає онуку від нього, почали танути. Розарія опікає Злату, але вона розуміє, що такий шанс навчатися за кордоном випадає не часто і не всім. Вона б не стала вигадувати смерть онуки.
Розуміння того, що сталося, змушувало мозок усвідомити і прийняти — Злати нема. “Цього не може бути” змінилося на “її більше нема”. Всередині все хололо і якась бездонна діра створювалась на місці серця, стискала легені і, здавалося, розчавлювала його фізично. Чому? Чому так сталося? Злата… така мила й гарна дівчина, така талановита, чим заслужила вона жахливу смерть від собачих ікл? Чому вбивці і ґвалтівники живуть, а її більше нема? Де справедливість?
Що тепер? Як жити у світі, де її більше нема? Злата була яскравим світлом, сонячним променем, до якось хотілося тягнутися, заради неї хотілося жити. Тепер її більше нема. Навколо темрява і ця порожнеча, що роздирає душу.
Батько здивовано поглянув на Артура, який ураганом влетів у вітальню. Жінки родини, в якій вони жили, ще вовтузилися на кухні, готуючи сніданок, і були трохи здивовані такій появі хлопця.
— Ти так рано?— Олексій зайшов слідом на кухню.
— Доброго ранку всім, — привітався, вмикаючи кавоварку. У відповідь почулось багатоголосе вітання.
— Я думав, ти приїдеш під вечір. Щось трапилось?
— Трапилось.
— Поясниш? Ти так рано…
Артур не відповідав, а просто дивився на темну рідину, що бігла в чашку.
— Довго ввечері не сиділи, вранці випив кави і повернувся, — відповів, коли чашка наповнилась.
— Ви посварились?
— Ні, — Артур відпив кави.
— Сину, я ж бачу, що з тобою щось не так.
— Зі мною все добре, — сказав, дивлячись спідлоба, і пішов з чашкою у внутрішній двір через двері кухні. Сів на лавці біля кущів самшиту, дістав цигарку.
— Артур, господарям не подобається, що ти палиш у них вдома.
— Добре, — він підвівся і, з кавою в одній руці і цигаркою в іншій, пройшов назад у кухню, через неї — у вітальню і на вулицю.
— Розкажи мені, що трапилось! — батько йшов слідом, не відстаючи ні на крок.— Раптом я зможу допомогти!
— Мені ніхто не може допомогти! — Артур зупинився і різко розвернувся до батька, стоячи на краю тротуару. — Ні ти, ні твої брати, ні твій Бог! Ти кажеш, що він — Бог любові?! То поясни мені, чому цей твій Бог посилає жахливу смерть тим, хто її не заслуговує?!!!
— Смерть? Ти про що? — Олексій вперше бачив сина настільки розбитим. Надрив у голосі сина не передавав усього болю, що їв його зсередини і батько це розумів. Він хотів підійти і обійняти сина, але Артур відступив назад, зійшовши на дорогу.
— Твій Бог вбив Злату!!! Вона не заслужила! Не заслужила!.. — голос тремтів і підступали сльози.
— Злату? Це та дівчина з аеропорту?.. — син розповідав про неї і чекав її дзвінка. Дівчина не дзвонила вже стільки часу, і Олексій забув про її існування, на відміну від Артура, котрий нібито “відривався” в чужій країні. — Що з нею сталося? Хто тобі це повідомив?
— Жека…
— Сину, шляхи Господні…
— Замовкни!!! Не говори мені про свого Бога!!! Його не існує!
— Артуре, — батько рушив уперед до сина, той відступив назад, на проїжджу частину. Залунав сигнал авто і Артур відчув сильний поштовх у спину, його підкинуло вгору, і далі все затягло темрявою.
Повіки важили, здавалося, цілу тонну. Відкрити очі було неможливо. Вузька щілина світла різонула по очах. Краще закрити. Все тіло важке й неслухняне, голова гуде.
Хто я? Я — Артур.
Де я? Щось тихенько пищить у такт з його пульсом. Напевно, це лікарня.
Що сталося? Я сварився з батьком, відступив назад, удар… Бляха… Мене збила машина. Треба знову відкрити очі й роззирнутися. Очі не відкривалися. Набряклість повік не дозволяла їх розплющити нормально.
Ноги ворушилися — добре, руки… щось не так із лівою рукою. Мабуть, перелом. Якісь незрозумілі пекучі відчуття в животі, голова гуде, мабуть, струс мозку. В роті якась пластикова штука, треба її прибрати… Права рука почала повільно підніматися, але щось не пускало. Рука зафіксована до краю ліжка, в руці голка крапельниці.
Стогін зірвався з вуст Артура. Батько, котрий сидів поруч, покликав медсестру, і та вколола знеболювальне у крапельницю. Стало трохи легше.
— Сину, пробач мені… — сказав батько.— Через сварку зі мною ти вийшов на дорогу і тебе збила машина…Лікарі кажуть, що ти одужаєш. Ти молодий, сильний. Згодом ти станеш на ноги, і все буде добре.
Про струс мозку, тріщину черепа, зламану в трьох місцях ліву руку, поламані ребра, порвану легеню, розірвану селезінку, видалену лікарями, а ще численні забої — батько в момент пробудження сина не сказав.
Артур лежав і думав, що без Злати добре йому може і буде, але навряд чи так, як було б із нею…
Згадалася розмова з Жекою в аеропорту: “Хочу побачити твої муки, а то всі страждають, а в тебе така пика задоволена, що так і хочеться стерти з неї цю твою фірмову посмішку”
Тепер ти це побачиш, друже… ти побачиш.