З кімнати долинув звук телефона Злати. Артур поставив порожню чашку в мийку і пішов до кімнати. Чому вона не взяла з собою телефон? Щоб він їй не дзвонив? Чи просто забула? Поки дійшов — виклик припинився. Взяв телефон в руки — дзвонила Жанна, повернув телефон назад у крісло біля якого лежало її в’язання. Провів рукою по майже готовому полотну — складне переплетіння, акуратна в’язка, приємна пряжа. Спинка це чи перед він не знав, але дуже гарно. Бачив подібні речі і думав придбати щось схоже, але не влаштовувала якість. Злата казала, що хоче закінчити светр до поїздки в Данію, щоб він був і гарний і в теплі. Хотіла зробити йому приємність… Як повернути тепер її довіру?
Задзвенів телефон Артура — Жанна.
— Слухаю.
— Привіт, Артуре. Я оце дзвоню Златі, а вона не бере… Вона з тобою вчора говорила?
— Про що? — навряд чи Злата обговорювала з подругою його минуле, більш вірогідно, що мова про його брата, але краще уточнити, щоб не бовкнути, часом, щось не те.
— Про Артема… Я ж її вчора просила, ну… Не говорила? Вона ж обіцяла!
Артур зітхнув. Так, саме вчора був дуже вдалий час на розмови про брата, просто ідеальний.
— Жанно… Ні я, ні Злата не зможемо вирішити ваші проблеми, доки ви не сядете і не вирішите свої проблеми САМІ. Вдвох. Сідаєте і говорите. Потім обдумуєте і вирішуєте, що вам робити далі, чи не робити.
— Але він не хоче говорити!
— Значить, зроби так, щоб захотів.
— Я зрозуміла… Ви там собі балдієте, і проблеми інших вас не хвилюють! Не можна бути такими егоїстами! Ти єдиний, хто може вплинути на Артема, але ти не хочеш допомагати! Кайфуйте далі! — Вона закінчила виклик.
О, так, прямо зараз їхній датчик рівня кайфу зашкалює… тільки не в той бік.
— Гарні поради роздаєш, Артуре, — сказала Лілія, стоячи в дверях. — Сідаєте і говорите…
— Ба… — Артур повернувся до неї.
— Приведи мені Злату сюди, негайно, доки вона там на крижинку не перетворилася.
— Там не такий сильний мороз.
— Звідки ти знаєш? Ти виходив?
— Ні.
— Як на мене, вона легко одягнена, дивися, щоб ця ваша сварка не закінчилася лікарнею.
— Яка лікарня, ба? Дублянка на вид легка, але дуже тепла.
— Ця? — Лілія зняла з вішалки дублянку Злати і показала Артуру.
Він завмер. В чому ж вона пішла? У Злати була ще тонка шкіряна куртка і короткий плащ. Він підійшов до ба, розгублено дивлячись на дублянку в її руках. Опустивши погляд вниз побачив уггі, за ними — чоботи. Нема кросівок…
— Бляха!..
Він швидко взувся і, накинувши свою дублянку, вибіг з квартири. З кімнати визирнула Леся.
— Побіг?
— Так..
— От і добре. Треба було з цього починати, а не ходити кругами. А тепер готуй спирт, щоб натерти її, діставай наливку. Думаю, коньяк мала пити не стане. Заварюй травки. Бронхіт їй забезпечений, хоч би не запалення легень…
— Дістань ковдру оту колючу з вовни.
— Зараз… Але краще хай сам гріє.