Артур сидів на парковій лаві біля будинку. Точніше, він сидів на спинці лави, поставивши ноги на сидіння. В одні його руці була пляшка 0,7 горілки, майже порожня, в іншій диміла цигарка.
— Артуре… — Злата наблизилась і приголомшено поглянула на нього. — Що ти робиш? Тобі ж не можна…
Він усміхнувся.
— Сонечку, а ти знала, що Всесвітня організація охорони здоров’я внесла кохання до реєстру захворювань? Міжнародний шифр F 63.9.?
— Ні, не знала…
— Віднесли до психічних відхилень, уявляєш? До пункту “Розлад звичок і потягів”. Так що, коли моя мама каже, що я хворий, то вона має рацію: я смертельно хворий тобою псих, — він відпив з горла і затягнувся.
— Артуре, будь ласка, не треба. Пішли додому.
— Доведено: щоб підхопити цю хворобу, чоловіку достатньо затримати погляд на 8 секунд на потенційній партнерці, якщо не подобається — через 3 секунди чоловік відводить погляд. Як тобі таке? А я дивився на тебе, мабуть, занадто довго… і захворів на решту життя… — Артур засміявся, похитав головою і знову відпив.
— Артуре, ти мене чуєш?
— Кажуть, що, як правило, це триває не довше 4 років, тоді попускає, а в мене пішов вже п’ятий… Хронічна форма, — він гірко засміявся. — Чуваки, що вивчають поведінку, кажуть, що кохати можуть не всі… що кохання — почуття генетично передумовлене, не почуття закоханості, котре з часом зникає, а КОХАННЯ… яке включає в себе усвідомлений вибір і стає рисою характеру… Хтось із моїх предків підклав мені таку генетичну свиню… — він протягнув останню фразу, хмикнув і, допивши горілку, поставив порожню пляшку поруч з собою на лаву.
— Послухай, на вулиці холодно. Пішли в квартиру, там і поговоримо, тут ти можеш застудитися… — Злата підійшла до нього і спробувала взяти за руку, але він розвів руки в сторони і відсунувся, не даючи до себе доторкнутися.
— У нас чудова пара, Сонечку. Я тобі не довіряю, ти мені не віриш… Це круто. Бінго! — він підняв дві руки вгору, викрикуючи останнє слово.
— Вірю. Я тобі вірю. Тихіше, будь ласка, вже пізно. Артуре, пішли в дім.
— Це не дім, це квартира. Дому в нас нема… — він дістав нову цигарку і запалив. — А з таким розкладом — невідомо чи буде…
— Артуре, ну що ж ти робиш? Лікарі заборонили тобі палити і ти сказав, що кинеш…
— Я? Казав? Точно? Оце я дурницю змолов, і ви всі повірили, бо я ж брехун, — він засміявся. — Я палю ще зі школи. До речі, почав після тієї чубанини, де мене дивом не підстрелили… Іронія долі, блін. Ти пиляєш мене за те, що я не сказав тобі, що спав з дівчиною, батько якої підставив мене під кулі, і я дивом вийшов з того замісу неушкодженим…хм.. А в результаті, я одружився з дівчиною, через яку мене реально підстрелили, — Артур залився сміхом. — Я тобі не сказав, що спав з нею — яке горе!.. Але ж ти теж мені не сказала! Не сказала про дуже важливу подію і типу все добре…тобі ж можна, так? Ти ж вся така правильна…
— Яку подію?..
— Якби ти тоді повідомила мені, що Валя померла, я б поїхав з тобою в Житомир і той кнур би не потяг до тебе свої лапи, і мені б не довелося його змішати з лайном і він би не стріляв мені в спину! То чиє мовчання, в результаті, принесло більше шкоди, Сонечку?! — він наблизився до її обличчя і останню фразу викрикнув їй прямо в лице. Злата здригнулась і заплющила очі. Її починало трясти. От тільки вона не розуміла чи від холоду, чи від нервів.
— Пробач…
— Пробач? Та не питання. Я ж можу казати, що завгодно, ти ж все одно сумніваєшся в моїх словах! Для тебе й наше одруження не доказ, адже так?
— Я цього не казала…
— Не казала. Ти запитала “як надовго?”. Ти не віриш, що це назавжди… Ти не віриш, що я змінився…Все! I DON’T believe in you (я НЕ вірю в тебе)!.. Завіса!
Вони обоє замовчали. Артур мовчав, сидячи на лаві й опустивши голову. Злата мовчала, стоячи навпроти і обхопивши себе руками. Лілія мовчала за кутом будинку. Вона чула їхню розмову, і від почутого її серце обливалося кров’ю. Мовчанка затягнулася.
Артур навіть задрімав, сидячи. Він прокинувся, здригнувшись, побачив перед собою постать Злати, мовчки підвівся з лави і пішов до квартири, не доторкнувшись до неї і не сказавши жодного слова. Злата залишилася стояти перед порожньою лавою.
Вона не плакала. В душі було порожньо — і тісно від болю водночас. Вона винна у всьому, що сталося. Її страх завдати комусь незручності перетворив її дії на куди більші проблеми… Артур має рацію. Якби тоді вона повідомила йому про смерть Валі — не було б цього всього жахіття з пораненням… І Гора був би живий. Добре це чи погано — думати не хотілося. А ще вона дуже змерзла. Був нічний приморозок і пальці на ногах вже заніміли. Злата стояла перед порожньою лавою і почуття вини й власної неповноцінності виїдали її зсередини.