Хлопці привезли тоді Златі гроші на п’ятий день після поранення, вона відмовлялася їх брати, та Ромен з Міхою все ж вмовили її прийняти допомогу. Було незручно брати гроші, але бігати в пункт обміну було дуже страшно. Страх переміг.
Вони дзвонили їй і цікавилися станом свого друга, а пізніше, коли Артуру стало краще, телефонували вже йому. Потім Тоха організував перевезення Артура до Києва машиною швидкої допомоги… У Артура дуже хороші друзі.
— Артуре, Злато, — сказав Міха, піднявши свій кухоль, — я дуже за вас радий. Радий, що ви разом. Що сьогодні зробили ще один крок на шляху до здійснення своїх мрій. Так тримати!
— Дякую, — Артур підняв склянку, а решта підняли кухлі, цокаючись.
Злата озирнулася на свого чоловіка. Він був спокійним і безтурботним, усміхався, абсолютно не нервував і не “тримав оборону” — вона давно не бачила його таким. Артур відпочивав. Його рука не покидала її спини, переміщаючись то на поперек, то піднімалася вище, до лопаток, даруючи їй хвилююче тепло і відчуття безпеки.
Паша, Ромен і Міха вирішили поспівати караоке, спочатку співали “Кино”— “Звезда по имени Солнце” — і співали дуже добре, потім Ромен сказав, що хоче щось англомовне.
— Артуре, що порадиш: Iron Maiden чи Manowar? — гукнув до нього Міха.
— А може приєднаєшся до нас? Ти ж класно співаєш! — махнув рукою Ромен. — Давай!
— Ні, пацани, я пас. Співати я ще не можу, — усміхнувся Артур, — тут хоч би на дихання хекалки вистачило.
— От не треба прибіднятися. Все ти можеш, не хочеш просто від Злати відлипнути, бо нарешті почався медовий місяць, — Дєня за звичкою вишкірився, але потім осікся під поглядом Артура.
Загалом, Денис став спокійнішим. Він спілкувався з Ерікою весь цей час, від дня весілля Артура і Злати, і, хоч їхні стосунки ще не перейшли певної “червоної лінії”, ця дівчина мала на нього позитивний вплив. Роками відпрацьована звичка підколювати всіх і кожного не могла зникнути так швидко. Він розумів, що Артур — двоюрідний брат дівчини, котра йому подобається, і заїдатися з ним не варто, але ж звичка — це друга натура.
— Самі обирайте! — Тоха махнув “співакам”.
— Артур, Fear of the dark! Давай, вона ж не складна, ти ж її знаєш, ну?
— Ромен, це прикол? Ти її добре пам’ятаєш? Я зараз не потягну такий темп, до того ж вже пізно, нам пора їхати, — Артур махнув офіціанту, щоб приніс рахунок.
— Яке їхати? Лише десята вечора!
— Не забувай, що ми живемо зараз не самі. Ви можете лишатися і продовжувати, але нам вже час йти. Ну реально…
— Так нецікаво… — Ромен повернувся до столу.
— Пішли в інше місце, — запропонував Тоха. — Хай наші молодята їдуть, а ми підемо гудіти далі.
— Ну давай.
Ба чекала їх на кухні.
— Щось ви рано, — сказала вона, усміхнувшись.
— Довелось тікати, бо пацани вирішили поспівати караоке і тягли мене до себе, — сказав Артур, знімаючи кросівки, а потім обійняв ба.
— Співати тобі ще ранувато. Ку́льки повітряні краще надувай, — вона легенько поплескала його по спині. — Я так розумію, що їсти ви не будете?
— Я ні, — сказав Артур і озирнувся до Злати, — Сонечку, а ти?
— Теж ні.
— Ну, раз ви вже вдома, піду я спати. Добраніч, мої хороші.
Ніч була доброю. Медовий місяць…
А от день був не дуже. Вранці подзвонила Тетяна, і вони домовилися зустрітися в центрі. Їхати не хотілося, але ж вона обіцяла… Артур запропонував підвезти Злату, та йому подзвонила мати й повідомила, що вона в лікарні: підозра на гіпертонічний криз. Артур з ба поїхали до неї, а Злата сказала, що піде на метро.