(Артур напише зізнання у побитті Гори, але суд його виправдає. Його дії визнають такими, що були скоєні у стані патологічного афекту, котрий виник в результаті почутої інформації про напад і спробу зґвалтування його нареченої.)
Ввечері Артуру несподівано подзвонив у скайп Борис Бран. Колись, на прохання Якова Павловича, він вислав фото каблучки й тавра, на що лікар порадив додати контакт Бориса, про всяк випадок. Це було вже досить давно, ще в липні і за весь цей час Борис нічого не писав Артуру і, тим більше, не дзвонив.
Злата була на кухні з бабусями.
Їхня теперішня кімната була заставлена купою привезених меблів, тому для розмови довелося переміститись у крісло з ліжка і, поставивши ноут на коліна, прийняти виклик.
Борис був, як завжди дуже зібраним і охайним.
— Доброго вечора, Артуре. Сподіваюсь, я не дуже вам завадив? Просто, те, що я дізнався, не дає мені спокою.
— Доброго. Все гаразд.
— Я чув, що у вас стріляли… Як ви себе почуваєте?
— Мені вже набагато краще. Дякую.
— Знайшли того, хто це зробив?
— Так, сьогодні, але він вчинив суїцид. Там не зовсім здорова людина… А що ви дізналися? Можете поділитися?
— Так. Я згадав, де бачив фото. Це було вдома в одного мого знайомого.
Після слів Якова Павловича про орієнтацію лікаря, згадка про знайомого звучала для Артура двояко.
— Я сьогодні вранці попросив його відсканувати ці фото і прислати мені. Зараз я перешлю їх вам. Вони чорно-білі… Але коли ви їх побачите… — Борис похитав головою. — Перше фото — зустріч 1972 року в Криму. Лівадія, санаторій КДБ “Чорномор’я”.
Артур отримав фото. Відкрив і завмер. На цьому фото було три пари. З центру фото до нього усміхалася Злата…