Пробувши в будинку Мельників трохи більше години, вони поїхали по документи. Злата отримала паспорт і дублікат ІПН в податковій з новим прізвищем, несподівано досить швидко. Коли сіли в машину, Артур взяв її паспорт, відкрив на першій сторінці і посміхнувся.
— Павленко Злата Юріївна… місто Житомир 15 березня 1991року… ніби все вірно.
— Так… — Злата кивнула.
— І як ти себе почуваєш після отримання офіційного документа?— він простягнув їй паспорт.
— Трохи незвично, — вона усміхнулась і взяла “книжечку”, яку він не пускав. — Твоє прізвище мені подобається.
— Наше, Сонечку. Тепер вже НАШЕ, — Артур потягнув паспорт назад і Злата подалася за ним вперед.
— Наше, — погодилася Злата, наблизившись упритул до його обличчя, .
Вони мовчки вдивлялися в очі одне одному, забуваючи про дихання і втрачаючи зв’язок з реальністю. Зрештою, Злата закрила очі і торкнулася губами його губ. Рука Артура лягла їй на потилицю, притягуючи її для більш глибокого і пристрасного поцілунку. Злата відпустила паспорт, обійнявши чоловіка обома руками.
Мелодію телефона вони почули не одразу.
— Твій телефон… — перервавши поцілунок, сказав Артур.
У цей момент мелодія припинила звучати. Дівчина взяла свій телефон, ще не зовсім повернувшись до реального світу, і намагалася роздивитися, хто їй дзвонив.
— Це Андрій… — промовила вона і в цей момент почав дзвонити телефон Артура.
— А тепер він дзвонить мені, — Артур поглянув на екран і прийняв дзвінок. — Слухаю, Андрію.
— Артуре… Ви ще в місті?
— Так, а що?
— Та у нас тут таке сталося… — схвильовано промовив хлопець. — Ви краще їдьте на Київ. Прямо зараз.
Артур поглянув на Злату, котра була здивована не менше ніж він.
— А що трапилося?
— Дядька Толіка знайшли. Точніше, Зойка виказала, бо вона його у підвалі ховала весь цей час. А дядь Вова ото топтався біля тебе п’яний, а потім пішов до неї і наплів їй, що ти приїхав з пістолетом, що ти агент і приїхав Толіка вбивати, що ти знаєш, де він. А Зойка пішла і розказала все Горі. Той запанікував і повісився в підвалі, коли вона пішла нагору. Через якийсь час принесла йому їжу — а він висить. Зойка викликала швидку, ті приїхали, але вже нічого не могли зробити, він вже жмурик. Отаке. У нас менти були, ми сказали, що ви були, але пістолета не бачили, що Артур програміст, а не агент, що ви по документи приїхали, і що ви буцім-то вже поїхали в Київ. А дядь Вова п’яний спав, його розбудили, він нічого не пам’ятає. Отаке…
— Зрозуміло. Дякую за інформацію, — сказав Артур.
— Та нема за що, — відповів хлопець. — До зустрічі.
— Бувай.
Лиш Артур опустив телефон, як йому подзвонив слідчий і повідомив, що підозрюваний у нападі на нього вчинив суїцид. Що, на жаль, вони не зможуть допитати його і дізнатися, що спонукало його вчинити замах, але загрози повторного нападу вже не буде…
— Знаєш… Можливо, я зараз буду надмірно жорстокою… Але я рада, що він мертвий. Я не думала про це постійно, але я хотіла, щоб він щез із цього світу, — сказала Злата, коли вони повертались до Києва. — Він приніс багато горя і страждань великій кількості людей… І те, як він вчинив з моєю сестрою… Що хотів зробити мені… — Злата підперла голову рукою. — Він, мабуть, злякався, що ти його не просто пристрелиш, а знову будеш бити…
— Мабуть, — підтвердив Артур, стежачи за дорогою.
— Його самогубство символічне. Воно як боягузлива втеча від відповідальності за свій вчинок…
— Сміливим він був тільки з тими, хто слабший за нього. Але я бачу ще один символ.
— Який?
— Я ж казав, що Павленко Злата — це суцільна удача. Сьогодні ти отримала офіційний документ, і ось результат, — Артур ледь помітно усміхнувся. — Твоє бажання виконано.