— Вибач, але я не хочу говорити про твого брата…
— Розумію. Він козел. Я кажу йому це при кожній зустрічі. Був у нас на цих вихідних… Приїхав зі своєю Катькою, і та кобила Артема розглядала, слинки пускала. Ненавиджу… Артем, щоправда, молодець. Поводився просто зразково, ще ж мама його була, і щось вона почала бурчати за тебе, а він такий: “Мамо, твій син не твоя власність, і кого він обирає собі для життя — не твоя справа. Він вважає, що Злата йому підходить, значить ТАК І Є. Крапка.” Бачила б ти пику мого брата… ніби почув одкровення.
— Жанно, будь ласка… Якою б не була його пика, але Валя мертва, — голос Злати зірвався. Розарія їй вже не раз натякала, що все, що сталося з Артуром — це покарання за те, що не почекали рік після смерті Валентини. І хоча Злата розуміла, що Гора б вистрілив і через два роки, слова бабусі випалювали їй серце.
— Пробач. Щось ти дуже емоційна, подруго. Ти, часом, не вагітна?
— Ні… Не вагітна.
— Точно?
— Точно. Тільки армія прийшла… — Злата колупала ложкою тістечко. — Артур сказав, що поки не закінчу всі процедури зі шрамами, ніяких дітей.
— Може, він тепер перегляне свої переконання?
— Не знаю. Я не говорила з ним про це.
— А зі здоров’ям в тебе все гаразд? Нема таких сюрпризів, як у мене?
— В червні було все добре. Зараз — не знаю…
— Ой, щось ти зовсім скисла, подруго.
— Мені вже час повертатися до Артура, — Злата відклала ложку і взяла свою сумочку. — Йому краще, але небезпека ще не минула, і мені буде спокійніше, коли я буду поруч та бачитиму на власні очі, як він себе почуває…
— Там його бабуся. Якби щось було не так — вона б подзвонила. Злато, ти йому не доглядальниця, ти повинна мати час на себе, не закопуй себе живцем.
— Я не закопую. Я хочу бути поруч із ним.
— Його твоя присутність ще не дратує? Ти з ним цілодобово, так можна і зненавидіти одне одного. Ти заповнюєш весь його простір, Злато, так не можна. Ви маєте відпочивати одне від одного. Давай сходимо в салон краси? Он твоя свекруня поїхала марафет наводити. Чим ти гірша? Давай! Епіляція, косметолог, манікюр, педикюр… Погоджуйся, — Жанна усміхнулася.
— Я не знаю.
— Так, отже зараз їдемо в лікарню, і я тебе у нього відпрошу на завтра.
— Жанно… Не потрібно.
— Ще й як потрібно. Пішли.
Артур бачив, що Злата не горить бажанням кудись іти, але ідею Жанни все одно підтримав і наполіг на цьому їхньому променаді (прогулянці). Аргументи рудої про те, що Злата перетворилася на доглядальницю, боляче обпекли його свідомість. Присутність Злати поруч була йому приємною, і жодним чином він не розглядав її, як доглядальницю, вона й не виконувала нічого з того, що роблять доглядальниці. Вони багато говорили, а могли навіть не розмовляти, просто лежати, обійнявшись, або дивитися фільм. Він бачив, що й Златі поруч з ним добре. Можливо, відправляти її проти волі кудись було й неправильно, але Артур не став виказувати свої сумніви вголос. Стиснувши зуби, відпустив.
Прийшла ба. Вона здивувалася відсутності Злати, бачила напругу онука, але коментувати нічого не стала.
День без Злати минав важко, він звик до її постійної присутності. Розчиняв його тугу телефон. Йому багато дзвонили, бо месенджери в телефон він не ставив принципово, і телефон був єдиним способом зв’язку з ним.
Сьогодні подзвонив дід, якому нарешті сказали про все, що сталося. Він дуже обурювався, що йому нічого не повідомили про поранення раніше, дуже хвилювався і разів десять за всю розмову говорив про правнука, вважав, що лише турбота про власну дитину зможе зробити онука більш розважливим і примусити обдумувати свої дії і їхні наслідки. Казав, що бумеранг прилетів, і Артур виявився не готовим до сили удару, бо погано прорахував всі варіанти подальшого розвитку подій. І наступного разу такий “прорахунок в розрахунках” може коштувати йому життя.