Подзвонила мама, вперше після свого останнього візиту в лікарню, і сухо поцікавилась, як його самопочуття — вже все добре, тепер без дозволу лікарів не робить жодного руху. Станом Злати Лідія не поцікавилась, але Артур повідомив, що їй тоді наклали шви, що пошкодження значні, і що такі дії матері — це вже вихід за межі, вона не мала права таке чинити, і він їй цього не пробачить. Лідія виправдовувалася тим, що вона захищає його від корисливої дружини, котра замовила цей замах. Артур відбив дзвінок. Розмова починала його дратувати. Злата ніколи б не змогла вчинити щось подібне, але матері це було довести неможливо… Як і те, що цю кулю він, відверто кажучи, заслужив. Потрібно бути менш самовпевненим.
Нервував він ще й тому, що Гору не спіймали, а Злата — в місті. Їхня зустріч малоймовірна, бо навряд чи той буде ходити містом, проте заспокоївся Артур, лише коли вона повернулася по обіді.
— Якщо ти ще раз відправиш мене кудись — я сама собі прострелю легеню і буду лежати отут на сусідньому ліжку, — емоційно розмахуючи руками, сказала Злата, зайшовши до палати.
Він з полегшенням усміхнувся, радіючи її поверненню. І хоч вона сердилася, та, як тільки він простягнув до неї руки, сіла поруч на ліжко, обіймаючи його.
— Не відправлю, — сказав Артур, обіймаючи дружину і вдихаючи запах її волосся. — Я ледь не здурів тут без тебе.
— Я теж…там, без тебе…
Всі наступні пропозиції Жанни “піти кудись розвіятись” Злата відкидала.
Артур провів у лікарні майже місяць. Забирати його з лікарні Тоха приїхав на швидкій з Києва, хоча Артур заперечував і казав, що приїде на своїй машині з братом, та колишній староста був дуже наполегливим. В результаті, брат їхав слідом за швидкою з Жанною і ба. А Злата, Артур і Тоха їхали в салоні авто, і Тоха травив анекдоти до самої столиці.
— Ну ти й налякав усіх нас, друже, більше так не роби. І менше також, — сказав він, допомагаючи Артуру вийти з салону біля будинку ба.
— Добре, — Артур усміхнувся.
— Може потрібна ще якась допомога. Ти кажи, не соромся, — поцікавився Антон.
— Треба перевезти деякі речі з моєї квартири. І я хочу продати її.
— О… Чого так?
— Довго пояснювати. Це через мою маму.
— Зрозуміло… Квартира в тебе — як цукерка, думаю, з цим проблем не буде. Ти стільки в неї вклав, не шкодуватимеш?
— Ні. Хочу дім.
— А що плануєш забрати? Багато?
— Не дуже. Ліжко, диван, крісла й тумби з телеком з малої кімнати і, найголовніше, — кавомашину. Решту меблів продам з квартирою.
— А техніка?
— Може, щось і заберу, якщо покупцю буде не потрібно.
— Так, давай я завтра продзвоню пару людей і скажу тобі результат. Тобі на коли меблі перевозити?
— Та хоч сьогодні, — Артур усміхнувся.
— Ні, давай сьогодні не будемо.
Через день до квартири ба привезли меблі, які Артур не був готовий продавати і кавову машину, котра на новому місці стала улюбленицею всіх, а аромат кави та випічки до кави розлітався на весь під’їзд. Орхідеї переїхали жити на інше вікно, в їхній новій спальні.