— Якщо ця поїздка для вас така важлива, то раджу поглянути в бік наземного транспорту. Це довше, але безпечніше для вас, ніж подорож літаком. Ви не можете перенести подорож на весну?
— Ні. Це не подорож, це робота, контракт. Дуже важливий для мене… — Артур подумав, що в офісі про нього ще й не казав… — Я можу їхати машиною?
— Можете, але це буде важко.
— А якщо буде ще один водій?
— Ну… варіант, — лікар поглянув на Злату, що принишкла на грудях Артура. — Сподіваюся, другий водій не ваша дружина? Це важко…
— Ні, — Артур пригорнув її міцніше, — у мене є друзі в Європі, які зможуть нас зустріти на кордоні й доправити до кінцевого пункту призначення.
— Далеко?
— Копенгаген.
— Далеченько… А от друзі — це добре, — лікар усміхнувся. — Я піду, не буду вам заважати. Поговоримо вже завтра. Вибачте, що розбудив, відпочивайте.
Коли лікар вийшов, Злата поглянула на Артура.
— Ти справді хочеш їхати машиною?
— Так. До кордону я можу доїхати сам, або попрошу когось з друзів, а там можна попросити Ніколаса, його синів, хлопців з голландського офісу, Паскаля чи Вєталя… До речі, Вєталь живе в Гамбурзі — це досить близько до Данії. Має знати, як там краще й швидше дістатися до місця призначення. І там повинні ходити якісь пороми, ну і навігатор ніхто не відміняв, — Артур говорив, погладжуючи спину Злати рукою.
— Це той русявий з борідкою?
— Так, і з метеликом, — Артур посміхнувся. — Завтра напишу йому, запитаю. Хоча відкривати ноут навіть страшно. Уявляю, що там робиться в приваті…
— Ти можеш повідомити всіх про свій стан старим перевіреним способом, — Злата посміхнулась, — Розмістивши фото у фейсбуці і додавши свій фірмовий коментар, так, як ти вмієш.
— Я не люблю писати коментарі. Максимум — смайл.
— Ну, я про те і кажу.
— Дякую за ідею. Завтра так і зроблю.
Наступного дня Артур зробив їхнє спільне фото, попросивши, щоб йому зняли кисневі трубки на п’ять хвилин, і він мав змогу скористатися електробритвою та сфотографуватися. Потім медсестри все повернули на місце.
Спільне усміхнене фото, оброблене, щоб прибрати незвичну для нього блідість, і підпис: “У нас вже все окей” у профілі фейсбука мали двояку дію. Той, хто знав про його поранення, вітали з одужанням, а хто не знав — запитували “А що, було не окей?”. У коментарях незнайомі між собою люди різними мовами пояснювали одне одному що, коли і як трапилося, звільнивши Артура від довгих пояснень. Офіційна версія подій була такою: якийсь псих з мисливською рушницею вирішив постріляти і випадково потрапив в Артура, а також пошкодив авто, що опинилося поруч. Денис не втратив нагоди всім оголосити, що постраждало саме ЙОГО авто.
Артур нічого не коментував, лише усміхався, перечитуючи коментарі.