Злата відкрила квартиру своїми ключами і, як вони домовилися раніше, пішла на кухню, набрала і увімкнула чайник. Артур затягнув речі: свою валізу і валізу Злати — у передпокій, зачинив вхідні двері і закотив валізи до спальні. Оглянув кімнату, затримавши погляд на застеленому ліжку. Найближчі дні воно точно не буде застелятися…
Підійшов до своєї валізи й дістав довгасту чорну коробочку — подарунок для Злати. Засунув її в кишеню джинсів і пішов на кухню.
По дорозі вимкнув вхідний дзвінок і не встиг він дійти до Злати, яскрава постать якої, в лимонно-жовтій сукні, сяяла на фоні стриманих сіро-біло-чорних кольорів кухні, як у нього задзвенів телефон. Мама.
— Привіт, мамо, — відповів на вхідний.
— Ну привіт. Я окрім смс вже ні на що більше не заслуговую?
— Я дзвонив тобі тричі дорогою з аеропорту — у тебе було зайнято, а потім ти була поза зоною, тому я написав смс, — сказав Артур, підійшовши до Злати ззаду. Поклав руку їй на живіт і притиснув до себе.
— А потім вже було ніколи подзвонити матері?
— Мамо, що за претензії? Я тобі дзвонив, у тебе було зайнято. Я повідомив тобі, що приїхав доступним способом. Долетів без пригод, у мене все гаразд.
— Зайнятий… Ага. Ти з ТІЄЮ?.. — запитала незадоволено.
— Я зі Златою.
— Ну, то не дивно, що на дзвінок рідній матері в тебе вже нема часу. Ця дівка скоро посварить тебе з усіма. Олексій казав, що з ним ти вже не спілкуєшся, я наступна?
— Я живу своїм життям, кому воно не подобається — мають вибір: прийняти як є, або зникнути з нього. Батько обрав другий варіант, що обереш ти — вирішуй сама.
— Якщо я піду — вона тебе знищить, а прийняти її — навіть не проси. Вона тобі не пара. Є ще третій варіант — вона йде.
— Такий варіант не приймаю я. В тебе є час подумати. Тільки пам’ятай, що я не маю наміру підлаштовуватися під твої, чи будь-чиї, уявлення яким має бути моє життя, мамо. Тому гарно думай.
У відповідь вона хмикнула і почулися гудки. Лідія перервала розмову.
Злата насторожено слухала його діалог з матір’ю. Жінка була незадоволена, але у розмові з Артуром Лідія не дозволяла собі грубих слів на адресу Злати і тон був більш стриманим — з ба вона говорила зовсім не так.
Артур відклав телефон, вимкнувши в ньому звук, і розвернув Злату до себе. Вона поклала руки йому на груди і поглянула в очі.
Щирий погляд синіх бездонних очей — як при першій зустрічі… коли ж серце навчиться не пропускати удар при зустрічі з ним? Певно, що ніколи. Світ довкола починав зникати, він відчував, як електричний струм починав блукати по тілу, напружуючи м’язи, легені починали підводити, але тепер це вже не перша їхня зустріч… Тепер Злата не відводила збентежено погляд, а він тепер мав можливість до неї доторкнутися. І не тільки.
Артур заправив її волосся назад, не відводячи очей, заправив окремі неслухняні пасма за вуха і взяв її обличчя у долоні — перевів погляд від очей на губи. Дуже хотілося її поцілувати, але поспішати не варто. Правою рукою він дістав подарунок з кишені і подав дівчині.
— Це тобі, — сказав він тихо. Злата здивовано поглянула на довгасту чорну оксамитову коробочку.
— Артуре, я… — їй було приємно і ніяково водночас. Вона розуміла, що в такій коробочці знаходиться якась прикраса. Певно, що золота. Вона не чекала подарунків, він і так робив для неї дуже багато всього. Найбільшим її бажанням було його повернення, але бачити цю чорну оксамитову коробочку перед собою було дуже хвилююче і страшно водночас…
— Відкрий.
Злата обережно взяла її в руки, але не змогла відкрити, бо не знала, де натиснути, щоб відкрилась потаємна пластикова застібка. Артур допоміг.
Всередині знаходився золотий ланцюжок плетіння подвійного ромбо і золота підвіска, у вигляді закрученої спіралі, в центрі котрої був смарагд. Злата приголомшено дивилася на прикрасу. Вони були дуже гарні, і вона ніколи навіть не мріяла про таку красу, а зараз Артур їй дарує ці коштовності.