Прийняла виклик від Артура. Він був у квартирі, поруч стояла кава. Волосся мокре, одяг вже інший — ходив у душ.
— Привіт ще раз, — він обережно усміхнувся.
— Привіт… — у Злати задзвенів телефон, — вибач, я маю відповісти, це Жанна. Коїться щось незрозуміле…
— Добре, відповідай, — Артур кивнув їй і взяв свою каву.
— Алло, Жанно, як тобі фільм? — вдавано весело запитала Злата, і по її обличчю він бачив, що вона сердиться . Нехай краще на Жанну, ніж на нього. Хоча, коли Злата сердиться, вона така мила…
— Який фільм?..
— Ну, на який ми з тобою пішли, ти забула? Чи ти тільки своїй мамі таке сказала?
— Ти дзвонила моїй мамі?..
— Так, дзвонила і дізналася, що ми з тобою, виявляється, у кіно. А ще вона цікавилася, чи ти мені не заважаєш, чи добре себе поводиш. От тільки, розумієш, подруго, я якось не пам’ятаю, скільки часу ти в мене живеш. І де саме? Нічого не хочеш мені пояснити?
Злата говорила серйозно і вимогливо. Такою Артур її ще не бачив. Здогадувався, що вона може бути різною, тому зараз, насолоджуючись, споглядав невідому йому грань її характеру.
— Злато, я в Києві…
— Ти в Києві? Це ж чудово! Правда, Жанно? А де? І з ким ти, якщо не секрет? Ти розумієш, що я взагалі не знала, що сказати твоїй мамі! Якщо вже прикриваєшся мною, то могла б хоч повідомити мене про це. Жанно, це дуже нерозумно і недалекоглядно так чинити. Навіщо робити такі підстави самій собі?! Чи ти подумала, що я можу не захотіти брати в цьому участь? Розповідай!
— Вибач, я не можу. Давай завтра зустрінемося, я тобі все розкажу.
— Завтра? А зараз, у двох словах, не можеш?
— Злато… ти будеш сердитися.
— Я чекаю, — наполягала Злата.
— Я приїхала майже два тижні тому, Артем зняв мені квартиру, і ми тут з ним…
— Ти з Артемом?.. — Злата розширила від здивування очі і, почувши дивний звук, перевела погляд на екран, де Артур приснув кавою, заляпавши стола.
— Оце так поворот, — бурчав Артур, піднявшись, — братик палить напалмом…
— У мене завтра нема процедур у клініці, тому було б добре, щоб Артем привіз тебе в парк “Нивки”. Подзвоните, коли приїдете. Бувай.
— Добре, бувай.
Злата вимкнула виклик.
— Весело у вас там, — сказав Артур, витираючи стіл.
— Ти теж не сумував, — Злата, ще перебуваючи в поганому настрої після розмови з подругою, блиснула своєю синню в камеру, просто виплюнувши йому ці слова.
Зміна була кардинальною. Не було згаслого погляду, її очі горіли. І хоч синці під очима й набряки не зникли, настрій дівчини помітно змінився. Вона дивним чином ожила.
Артур закінчив витирати стіл, сів і, поглянувши на екран, сумно усміхнувся.
— Помиляєшся, Сонечку, дуже сумував. Якби міг, я б все тут кинув і повернувся до тебе. Але, на жаль, не можу… Паскаль знайшов мені ще один проект. Маю встигнути закінчити його до від’їзду.
Почувши ці слова, Злата опустила голову. Її роздратування на Жанну, під впливом якого вона сказала свою останню фразу, миттєво зникло. Він там працює, але ще шукає додаткові способи заробити… для її лікування…
Артур ніколи не називав їй суми, які витрачав на неї, навіть, коли намагалася дізнатися, він відповідав, що гроші — це його клопіт. Але вона знала, що це ДУЖЕ дорого.
Постійне безгрошів’я було звичайним станом у її родині після смерті дідуся, тому зараз почувалася так, ніби принесла цю проблему в життя Артура, як якусь заразу…
Стало соромно за свій тон.
— Мені шкода, що виникла ця ситуація через фото. Щоправда, я особисто нічого не зробив, щоб її уникнути, та й не думав, що вона взагалі може виникнути, — Артур насупив брови, — вибач ще раз. Я не хотів тебе засмучувати, тільки не тебе, Сонечку…
Артур поглянув на Злату, що сиділа на ліжку перед ноутом, заламуючи пальці, і розгублено дивлячись на клавіатуру… не в камеру.
— Це, звісно, не означає, що я не зможу зробити ще якусь фігню, яка тебе може засмутити, тому БУДЬ ЛАСКА, кажи мені одразу, якщо тобі щось не подобається, добре?
— Добре… — тихо пролепетала Злата.
— Я бачив ці фото вчора… прогорнув стрічку і все. Навіть не подумав, що через них ти вчора не вийшла на зв’язок, Ба сказала, що ти погано почуваєшся і цілий день спиш. Це було дивно, але я повірив її словам. А сьогодні вона подзвонила і почала вимагати пояснення, як я міг, кого собі знайшов і як ти про це дізналася… От тоді я й згадав про фото. Пробач, мені, Сонечку…
Злата, як і завжди, коли нервує, не могла сказати ні слова. Вона могла поговорити з ним ще вчора, але побоялася. Понапридумувала собі невідомо чого, мучила себе, змусила нервувати бабусь, і знову зробила не так, як Артур просив: вона не поговорила з ним… Тепер було очевидно, що її страхи почути щось погане були безглуздими… Ревнощі затьмарили їй розум.
Вона закивала головою. Артур, бачачи її стан, змінив тему.
Він почав говорити про те, що розмовляв сьогодні по скайпу з Яковом Павловичем, і той повідомив, що через два тижні в Україну приїжджає Борис Бран, той самий хірург, що обіцяв Златі нове вушко. Борис запам’ятав Злату, поцікавився її теперішнім станом, обіцяв до кінця тижня назвати точну дату, коли зможе провести операцію.
Злата була здивована, що лікар її запам’ятав, адже в нього так багато різних пацієнтів. На що Артур досить стримано усміхався і ніяк не коментував цю ситуацію і її здивування, лише знизав плечима.