Категорії
Межі пристойності

✾ 39

Ба відкрила ноут, лиш він встиг прокинутись — почувся звук вхідного дзвінка скайпу. Лілія Семенівна натисла на зелене коло. Бабуся робила це впевнено, вона вміла користуватися ноутом. Не дивно, маючи такого онука…

Артур сидів в офісі, ґудзики джинсової сорочки розстебнуті, під нею виднілася біла футболка. Позаду нього було видно інших чоловіків за ноутами, майже всі — в навушниках. На ньому теж були чорні навушники з відкидним мікрофоном.

Обличчя Артура було напруженим, перші секунди він сканував згорблену фігуру Злати, що сиділа в каптурі, обхопивши себе руками, не піднімаючи голови на екран. Поруч він бачив ба, не повністю, камера показувала лише її плече й руку.

— Ба, ти можеш залишити нас самих? — запитав він беземоційним голосом, від якого Злата здригнулася.

— Так, зараз, — Лілія Семенівна підвелася й вийшла.

— Злато, я просив тебе нічого не робити, не поговоривши зі мною, — дівчина не дивилася на екран, але фізично відчувала, як його погляд пропалює її.

— Я нічого не зробила…

— І нічого собі не придумала? Чому вчора, побачивши ті фото, ти нічого в мене не запитала? 

— … — Злата лише витерла сльози, що потекли з очей. Беззвучно, без схлипів.

— Чоловік Бріти — фотограф, він працював на яхті, знімки, які не відібрала редакція, він виклав у соцмережу, і всі, хто був присутній, відмітили себе й друзів. Так, Бріта там була, ми розмовляли, але між нами нічого нема. Ми просто друзі.

— Друзі… — повторила відлунням Злата.

— Так, друзі — і не більше. В цивілізованих країнах прийнято підтримувати дружні стосунки після розставання.

— Звичайно… — Злата кивнула головою.

Слова Артура робили ще гірше, пекучий біль всередині ставав дужчим від почутого. В цивілізованому світі… а вона, виходить, дикунка, яка нічого не розуміє. 

Вона й справді не розуміла, як це можливо: підтримувати дружбу з людиною, стосунки з котрою скінчилися. Хоча на фото ці стосунки не були схожі на дружні… 

Артур — перший і єдиний її чоловік, і їй би так хотілося, щоб так і лишалося надалі, але така його поведінка і погляди її засмучували. Якщо раптом у неї з ним все закінчиться… вона не зможе лишитися з ним у дружніх стосунках…  і чи зможе взагалі пережити цей розрив?

— Скажи… — почала вона несміливо, заламуючи пальці і покусуючи губи в паузах. — А якби в мене до тебе хтось був і ти побачив наші спільні знімки з якоїсь вечірки, де ми цокаємося келихами, стоїмо впритул одне до одного, сміємося… він би шепотів мені щось на вухо… або ми сиділи поруч на дивані, і його рука лежала на моєму коліні… а ти в цей час знаходився б за тисячі кілометрів і поступово перетворювався у щось незрозуміле, бо двічі на тиждень тобі роздувають різні штуки під шкірою на руках і на голові… Як би ти почувався? Що б ти подумав, Артуре? Ти б повірив, що ми лише друзі? — Злата чітко вимовляла слова, не зважаючи на сльози, що текли з її очей. 

Вона підняла голову і, вперше за цю розмову, поглянула  червоними від сліз очима на екран. Обличчя в неї було блідим, під очима — синці і набряки від того, що плаче вже другий день. Сині очі повні болю й відчаю. Погляд згаслий…

— Я не знаю, — відповів Артур повільно, розглядаючи її обличчя. Злата була виснаженою. Невідомо якою силою трималася й говорила. Він навіть не думав, що вона так емоційно сприйме ці фото. Як зраду…

Нічого не було, але виглядало все і справді неоднозначно.

Коментарі з Facebook