Злата лягла в ліжко. Вона не хотіла спати. Вона нічого не хотіла. Вона й жити не хотіла. Не розуміла, як так могло статись, не могла повірити в те, що Артур міг так вчинити… Сльози текли беззвучно, вона витирала їх ковдрою і наплакавшись, зрештою заснула. Прокинулася, коли було темно. Вийшла в туалет. З кімнати чулися голоси бабусь, обговорювали якусь передачу. Злата тихенько повернулася до своєї кімнати і знову лягла в ліжко. Дуже хотілося відкрити ноут і поглянути, чи Артур — онлайн, сьогодні вони мали б поговорити… Вона могла запитати в нього, що це все означає, та водночас боялася це зробити.
Злата лежала в ліжку, доки не стихли всі звуки, згадувала їхні розмови, його дотики… А перед очима поставали фото з яхти. Ні… вона не відкриє ноут. Вона не хоче нічого знати. Вона взагалі нічого не хоче.
У вівторок рано-вранці вона сама пішла в парк, чим здивувала бабусь, пішла іншою дорогою, не тією, що ходила з Артуром, накинувши легку куртку з каптуром, що ховав ґулю за вухом.
Злату трохи хитало, з учорашнього дня нічого не їла і сьогодні не снідала, бо вийшла до сніданку, але їсти зовсім і не хотіла. Всі її нутрощі заніміли і апетиту не було.
Вона набрала Жанну, але подруга знову не відповідала на її дзвінок. І не передзвонювала. Куди ж вона пропала?
Злата втомилася ходити і сіла на лаву біля водойми. Що їй робити, якщо її стосункам з Артуром кінець? Нервово покрутила каблучки. Артем нічого не каже про експертизу. Забув? Чи вже нема необхідності щось дізнаватись, якщо Артур втратив до неї інтерес? Може краще повернутися додому? Раз все так сталося… Бабуся, звісно, побурчить, але ж не вижене її. Піде працювати на фабрику, як і мала зробити це раніше. Обличчя в неї вже не таке страшне, шви акуратні й малопомітні… Ці гулі на руках… ну, звичайні хірурги зможуть їх дістати. Не так акуратно, звісно, як пластичні, але для її рук одним швом більше чи менше — вже не так важливо. І все забудеться, як страшний сон. Чи не страшний? Але вона спробує забути…
Щоб повернутись у Житомир потрібні гроші. В неї абсолютно немає грошей. Попросити в ба? Вона не дасть і почне вмовляти лишитися до приїзду Артура.
Злата сиділа на лавці досить довго, сонце повернуло, і лавка вже була не в тіні. Потрібно повернутись і змінити прокладку. Як би не хотіла Злата лишитися в парку — треба повертатися.
Ніхто нічого не розпитував, тільки Леся сказала, що обід чекає її на столі. Апетиту не було, тому Злата пішла до ванної, а потім знов у свою кімнату.
Гена почала настирно пропонувати їй пообідати. Почувши, що нема апетиту, почала погрожувати розповісти Артуру, що вона нічого не їсть, і Златина відповідь змусила бабусю серйозно занервувати.
— Кажіть… Артуру все одно байдуже їм я чи ні — йому там є про кого турбуватись…
— Що ти маєш на увазі? — Гена, здавалося, стала ще вища від здивування.
— Нічого… — Злата похитала головою і знову пішла в парк. Вона ходила алеями, доки ноги не почали гудіти.
У Злати завібрував телефон. Номер починався з +31… Це не з України. Артур?..
Вона вимкнула телефон. Артур так робив часто, коли ні з ким не хотів говорити. Що ж… дякую, любий, за підказку, як потрібно робити. Це і справді дієвий метод, щоб тебе не турбували.
Внизу, на схилі парку, були залізничні колії, і там ходили електрички. Цікаво, чи можна ними доїхати до Житомира? Злата пішла до перонів. Піднялася на сходи, коли почула, як її окликнув голос ба.
— Злато! Злато, зупинися! Що ти робиш?.. — вона підбігла до колій. — Дитинко, повернися, я тебе прошу. Повернись і поговори з Артуром.
— Навіщо?
— Не роби дурниць. Пішли, він тобі все пояснить, — Лілія Семенівна підійшла до неї.
Злата стояла, обхопивши себе руками. Вона вже не плакала, пекучий біль всередині не давав їй розігнутися, тому вона стояла згорблена і з опущеною головою.
— Дай йому можливість все пояснити. Все не так, як ти собі подумала, Злато. На фото та сама Бріта, а фотосесію робив її чоловік Томас. Він і виклав ці фото. Ходімо, дитинко, — Лілія спробувала обійняти Злату, але дівчина відсторонилася від неї. — Пішли… Не приймай поспішних рішень, дай йому можливість пояснити. Будь ласка…
Злата завагалась, але все ж пішла за Лілією Семенівною до квартири. Та й вибору в неї не було, вже вечоріло.
Вони зайшли в маленьку кімнату. Ноут стояв закритий на тому ж місці , де вона його лишила.
— Дзвони йому, — ба махнула рукою на комп’ютер.
— Я не хочу…
— Послухай мене, дитино, — Лілія сіла. — Поговори з ним, вислухай, а потім вже вирішуй, що робити: вірити йому чи ні — але дай шанс пояснити. Ти тут нервуєш, він — там. Вам обом боляче, ви обоє робите дурниці. Ти зібралася кудись їхати, а що може зробити Артур — я боюсь думати. ПОГОВОРІТЬ.